Liverpool

ЛЮДИ | АЛІНА ПРИСЯЖНЮК | 02 липня 2019

Олександр Вешелені: «Ти не мусиш Вінницю вигадувати, міфологізувати для того, аби вона "зайшла"»

Олександр Вешелені приїхав до Вінниці у 2005 році. Знаково, що саме йому Вінниця завдячує «розростанням» культурного життя: починаючи з книжкових презентацій у «Книгарні Є», завершуючи ідеями масштабних літературно-музичних фестивалів. Нині Олександр працює у новому статусі — як держслужбовець. Ми поспілкувалися про перекваліфікацію з незалежного івент-менеджера в представника міської влади, а також дізналися про те, як навчитися споглядати Вінницю очима іноземця

Чому обрав саме департамент маркетингу міста? Не департамент культури?

Чи комунального господарства, наприклад, — сміється Олександр. — Насправді, нам пощастило, бо у нас в підпорядкуванні Подільський туристично-інформаційний центр, який займається благоустроєм Європейської Площі та Набережної Roshen. Тому благоустроєм ми займаємося, культурою ми займаємося, — словом, усім потрошку. Але ми думаємо про це загалом і дивимося на речі очима не місцевого споживача, а очима зовнішньої аудиторії. Мене це завжди цікавило більше, тому що я теж людина, яка «ззовні», і моя любов до Вінниці вирощена органічно. Ніхто мені її не насаджував, в школі любити не примушував, історію Вінниці я теж вбирав самотужки. І відколи я закінчив університет, будь-яка моя робота полягала у тому, щоб так чи інакше показати Вінницю, її історію і її сучасне, її людей та її архітектуру людям, що «ззовні»

Illustration

Тому відповідь очевидна: чому туризм — тому що це те, чим я, в принципі, багато років до цього і так займався. А тут ще й випадає така гарна нагода, коли у Вінницькій міській раді з’являється новий Департамент, і стоять дуже важливі та глобальні задачі, які треба вирішувати не одноосібно, а командно, стратегічно. І це для мене великий особистий виклик — навчитися працювати в команді, навчитися працювати із містом як живим організмом зсередини. Бо раніше я дивився на нього збоку, десь підсилював, а тепер знаходжуся у самому вирі. Насправді, це дуже цікавий досвід. Я би всім радив подивитися, як це працює зсередини. Це непросто. Легко лаяти і критикувати, коли ти ззовні, і зовсім інакше ти це відчуваєш, коли ти всередині.

Кажу це цілком щиро. Я в тому числі йшов заради цього досвіду. Який ще буде досвід — побачимо.

Про команду

— Команда фантастично класна, тому що люди теж вмотивовані тим, аби працювати з новою для міста галуззю. Для когось ця галузь уже не є новою, скажімо, у професійному плані. У нас працює директор департаменту, який має колосальний досвід в управлінні туризмом, начальник відділу маркетингу, яка довгий час займалася туристичним бізнесом. Тобто, люди з середовища.

А всі інші, хто раніше не був дотичний до туризму на професійному рівні, мають дуже класні індивідуальні риси архітектора, дизайнера, історика, міжнародника. Насправді це дуже синтетична команда, і мені подобається, що в туризмі можна дійсно поєднувати людей з бізнесу, із гуманітарної сфери, і, скажімо, з аналітико-математичним мисленням. І це все створює такий класний органічний новий продукт.

Illustration

— Мені пощастило, адже вікна мого кабінету виходять на Буг, тому мій кабінет більш медитативний. Кабінет колег з маркетингу — більш динамічний, бо вони дивляться на Майдан Незалежності, на Вежу, і бачать цей рух життя. А я бачу спокій, рух річки. І мені якраз дуже корисно завжди дивитися в той бік, тому що по-перше там Старе Місто. А Старе Місто — це щось таке все ще нерозкручене. І все, що у Вінниці є нерозкрученого, в тому числі — річка — недостатньо розкручена, недостатньо інтегрована в життя мешканців

ПРО КРАЄВИД З ВІКНА РОБОЧОГО КАБІНЕТУ

Вона недостатньо чиста, але над цим зараз теж дуже активно працює багато людей та служб.

І коли я дивлюся на річку — я завжди думаю, що так само на неї можуть дивитися люди зовні, так само вони можуть медитувати та надихатися, плавати на теплоході, катамарані, гондолі. Тобто коли я дивлюся на річку — завжди відчуваю спокій. Це те, чого я завжди прагну в житті: поєднувати гармонію, збалансованість із двіжом, ритмом, неспокоєм. Оце чергування спокою та неспокою — це те, що я відчуваю, коли дивлюся з вікна.

Illustration

Про іноземців та «іншопланетян» у Вінниці

— Зазвичай коли ти водиш іноземців, ти розказуєш їм фактично табулу расу, тому що вони про Вінницю знають дуже мало. Бували казуси, пов’язані з цим плутанням назви «Вінниця-Венеція». І коли ти їм кажеш, що в нас навіть є гондола — вони у фантастичному захопленні. Мовляв, і до цього додумалися. Якщо говорити про іноземців — насправді я їх не так часто водив, більше я водив «інопланетян», тобто письменників. Ми над цим вже піджартовували, що у нас на фестивалі є супровід для іноземців і для «інопланетян». Для пересічних учасників супровід, в принципі, не потрібен — вони якось самі впораються, а от для інопланетян із того космічного творчого сегменту — потрібен.

Насправді багато хто цілком щиро захоплюється Єрусалимкою. Нам, людям, які тут можуть гуляти і дивитися на всі ці напіврозвалені хатки, або усі ці кам’яниці та цегляні будинки — воно якесь романтичне, але ок. А коли у людини є бекграунд подорожей та зіставлення цих різних етнічних кварталів по всій Європі — вона дійсно відзначає, наскільки це унікальний ландшафт, наскільки (попри відсутність якихось чітких маркерів) сильним є відчуття, що це — єврейський квартал.

Illustration

Про нішевість Вінниці

— Я би хотів, щоб було більше додаткових маркерів, які б показували, де що знаходиться. Але навіть без цього у іноземців складається якесь цілісне відчуття цього «схибленого» часу, порталу, який перекидає тебе в якийсь інший світ. І багато хто насправді любить оригінальну місцину біля психлікарні ім. Ющенка. Це вже перевірено на десятках людей. Дуже мало хто дорікав мені, що дарма я їм показував другу частину — те, що стосується психоделічних скульптур, православної піраміди і великих писанок. Але, в цілому, це місце, що потребує делікатної розкрутки. Я б не хотів, щоби там тусувалися натовпи.
Але такі речі делікатні та нішеві, а нішевість у Вінниці дає можливості розвивати дуже багато різновидів туризму, про який в світі вже давно знають, а в Україні вони просто недостатньо пропрацьовані. Штибу, міського бьордвотчінгу, або цих психоделічних вражень, які у комплексі дає лікарня, вихід до річки, цвинтар, скульптури — все, що є історично сформоване у Вінниці як феномен психлікарні, яка лікувала три губернії та асоціювалася в киян з Вінницею сто років тому.
Деякі речі, які вже колись були, зараз напівзабуті. І лише тепер їх можна видобути. Щось може бути не до кінця проговореним, однак коли ти опиняєшся face-to-face з якоюсь віллою, садибою в центрі міста — в тебе виникає приємний полиск в душі — що це воно. Іноді не потрібно навіть екскурсовода — треба просто провести місцями, розказати два-три слова.
Це те, що, власне, ми хочемо максимально зробити — аби навігація на рівні вказівників та інформаційних табличок, додатків, путівників — була зрозумілою. Настільки, щоб всі ті іноземці, котрі ходять центром і роззираються, просто розуміли, що це, який це контекст, хто побудував, коли. А все інше вони емоційно собі підживлять. Емоції — це те, що витає тут у просторі.

Illustration

Мені найбільше подобається те, що ти не мусиш Вінницю вигадувати, міфологізувати для того, аби вона «зайшла». Вона заходить і без того

Що зазвичай просять — це просто показати місця поза центральною вулицею. А у Вінниці це настільки просто організовано, що варто спуститися в один бік — вийдеш до річки, вийдеш до берега, подивишся на розкішні церкви.
Вінниця своїм пульсуванням туристичних магнітів (ще не до кінця розкритих) надзвичайно інтригує.
І той інтерес до Вінниці, який ми відчуваємо на туристичних виставках — теж не випадковий. Тому що коли воно ще не пропрацьоване, дуже свіже, непересичене. Коли будь-яку подільську страву, скажімо, зготує Олена Павлова — у всіх просто такі очі: «Вааау, як це так, Боже мій, як класно!» Це новизна, яка в тебе тут під носом, під боком. Особливо це стосується киян. Для киян взагалі Вінниця — це місце, де вони хочуть жити на пенсії або куди переїхати з сім’єю від метушливого столичного ритму.

Illustration

Про власну бібліотеку та останнє з прочитаного

— Моя бібліотека велика за рахунок моєї гуманітарної освіти. Але книжок з туризму та бізнесу в ній останнім часом трошки більшає. Хоча ритм, у якому я працював перші півроку, не давав мені можливості читати стільки і те, що я хотів би. У мене зараз є два типи читання: читання книжок про готелі, маркетинг «бо дуже треба», і читання поезії перед сном. Це все, на що у мене зараз є час, і мрія про якусь умовну тижневу відпустку на морі, коли я нарешті дочитаю останній нещасний том «Відьмака». А Паралельно ще й сяду та доперекладаю те, що зараз боргую в рамках своєї незалежної професійної перекладацької діяльності.

Останнє, що я прочитав від палітурки до палітурки ще наприкінці минулого року — це була книга «Наші на мапі світу». А те, що зараз інтенсивно читається — це «Історія airbnb». Бо насправді дуже важливо розуміти, як може розвиватися стартап у сфері туризму і гостинності, як це можна адаптувати під наші реалії. Ну і до того всього «Стратегія блакитного океану» — не тому, що це так модно, а тому що я розумію, що туризм Вінниці — це, в першу чергу, ті ніші, в яких ще ніхто нічого не робив.

Ще читав Homo Creativus Флориди, але я ж бо знаю, що його теорія потім «луснула». І у нього тепер друга книжка виходить українською, де він все спростовує. Тобто, що навіть креативні міста страшенно тиснуть на людей. І той критерій, який визначає сучасність міста, готовність бути креативним, забезпечувати креативний клас — це насправді дуже несправедливі міста.

В тому сенсі, що вони дуже зневажають усі інші професії, там, пролетарсько-робітничі, хардові професії, які є дуже важливими. Навіть ремесла. З одного боку, нам хотілося б, щоб це сприймалося як homo creativus, але люди, які роблять щось своїми руками — не з того класу, що дизайнери та інші, хто працює у віртуальних середовищах. Робота руками та робота розумова мусить бути збалансованою, а в теорії Флориди цей дисбаланс відчувається.

Illustration

Про події, які хоче відвідати до кінця літа

На одну я точно потраплю. Це буде фестиваль ідей в Одесі, де я буду спікером. Мені би дуже хотілося потрапити на «Млиноманію», яка хороша тим, що не замкнулася на потребі комерціалізації. А формат з його невинністю та недоторканістю все ще залишається «справжнім». Третя подія — це та, що співпадатиме з моєю поїздкою, але це вочевидь «Резиденція «Над Богом». Бо цьогоріч там буде багато електроніки. Я, в принципі, не всяку електроніку слухаю, але в цьому просторі дуже класно сприймається така музика. І дуже очікую на музейний воркшоп, який також організовується у рамках цієї резиденції. Бо там йтиметься про музей як елемент формування ідентичності — локальної, у тому числі.
А з тих, на яких вже побував — «Територія SUN». Це одне із місць, які я вважаю дуже перспективними, у тому числі за рахунок непроговореності та непропрацьованості тих форматів, які там можливі. Це такий куточок, який абсолютно змінює стандартні уявлення про те, що таке Вінниця, де у Вінниці можна з користю та приємністю відпочити, і які є локальні ландшафтні штуки. Наприклад, скелі, Камінь Коцюбинського, річка, гребля — скільки всього хорошого, доброго від природи у нас уже є, і особливо чогось додавати (навіть інфраструктурно) не треба. Тільки розумно і креативно використати можливості. Мені би хотілося, щоб відбувалося таке використання та ревіталізація у Вінниці повсюдно і з об’єктами колишньої промислової спадщини, і такими рекреаційними закинутими об’єктами, і просто якимись публічними просторами. Вони всі наповнюватимуться якимось новим смислом. І тоді людям буде прикольніше, і туристам буде прикольніше прийти подивитися на це все, і потусувати з місцевими.


Читайте також:

Liverpool

ПОРАДИ | ЯК ЦЕ ТАК | ОЛЕКСАНДР МЕЛЬНИК

Про відкриті дані та їхнє використання

Liverpool

ПОРАДИ | ЯК ЦЕ ТАК | АЛІНА ПРИСЯЖНЮК

Де та як легально слухати музику онлайн

Liverpool

ЛЮДИ | РОЗМОВИ | АЛЬБІНА КУРБАНОВА

Мости замість стін: дискусія у Вінниці