«На висоті йдеш, тому що потрібно йти» — Валентин Карпов про сходження на Алясці

Влітку минулого року вінничанин Валентин Карпов піднявся на найвищу гору Північної Америки — Деналі (Мак-Кінлі). Альпініст розповів як попри арктичний мороз та заметіль вдалося здійснити експедицію. А також про те, чому підкорювати вершини — дорого.

Illustration

Авторка: Альбіна Курбанова

Матеріал створено за підтримки Креативного простору «Артинов»

23 березня, 2020 | ІСТОРІЇ, ЛЮДИ

У свої 62 роки кожного ранку Валентин 50 разів присідає та стільки ж віджимань від підлоги. Бігає на орбітреку, а в теплу пору року — у лісі. Виконує спеціальні фізичні вправи на руки, щоби не тіло не підводило в горах, якщо, приміром, йти з жумаром — пристосування для підйому по мотузці — і потрібно тягнутися вгору.

Про людину і гори

Чоловік випробував на собі чимало видів туризму: пішохідний, водний, гірський спорт, альпінізм. Весною 2018 року він піднявся на вершину Аконкагуа 6962 м. Це найвища точка Північної й Південної Америки. Потім влітку того ж року здійснив водний похід 5 категорії складності річками Швеції та отримав звання майстра спорту з екстремального водного туризму.

Валентин Карпов на Деналі (Аляска)

Наступним після Аконкагуа стало сходження на ще одну американську вершину Денелі (до перейменування — Мак-Кінлі), яка знаходить на Алясці. Її висота — 6100 метри. Як каже альпініст, хоча й Деналі йде особняком, проте від цього не менш відома за Еверест (8 848 м). Ті, хто підкорював і ту, й іншу, кажуть, що вони практично рівноцінні по свої складності та кліматичним умовам.
На Денелі Валентин вирушив не один, а в компанії трьох друзів, з якими вже ходив разом у гори. Він як керівник групи та досвідчені альпіністи Олексій Баланцев (Київ), Болховітін Ігор (Хмельницький); Олександр Коваль (Чернівці).

Illustration

На фото зліва направо: Валентин Карпов, Олексій Баланцев, Олександр Коваль, Ігор Болховітін


Як захищалися від холоду

Кожен мав своє спорядження. З року в рік воно накопичується та вдосконалюється. Вінничанин розповідає, що на Аконкагуа ходив у рукавицях, які не врятували від відмороження. Так само повідморожував стопи ніг.
Втім до експедиції на Аляску чоловік підготувався серйозніше:— Придбав спеціальні рукавиці, з якими на восьмитисячники ходять. Ти їх зняв, а там інша рукавичка має бути тоненька, щоби не відморозити пальці під час зйомки. І черевики німецькі купив, які коштують тисячу доларів.

Illustration

У чому складності сходження на Деналі


Деналі вважається найпівнічнішою альпіністською горою, яка знаходиться на льодовику. Її хребет повністю вкритий снігом. Загальна його частина холодна. За словами мандрівника, погода там дуже мінлива. У будь-який момент може початися сильний вітер та заметіль. Протистояти погодним умовам допоміг рік підготовки та екіпірування з розрахунком на температуру -30°С.

Illustration

В околицях гори знаходиться невелике поселення Талкітна. У ньому розташований офіс рейнджерів, де проходить інструктаж усіх альпіністів. Там саме видають спецконтейнери для відходів людської життєдіяльності. А також еко-пакети для сміття.

Як розповідає вінничанин, середина квітня — розпал сезону сходження на Деналі. Українці прибули на Аляску в кінці травня. І їм повідомили, що за цей час ще ніхто не зміг піднятися на гору.

— Ми були трохи шоковані. Тому що в середині сезону мало б бути багато сходжень, адже люди з усього світу їдуть. Зареєстрували приблизно 1300 альпіністів. Дивимося, люди тільки повертаються: холодно, мороз, вітер.

Illustration

Валентин Карпов в селищі Талкітна. позаду — Магазин Nagley's General Store


Навіщо потрібно закопувати провізію

Для того, щоби почати сходження, з Талкітна потрібно ще дістатися до льодовика на маленькому літаку. Звідти команда стартує, попередньо закопуючи продукти та воду на випадок, якщо на зворотному шляху закінчиться їжа й потрібно буде чекати літак.

«Закладки» з провізією альпіністи роблять протягом усього маршруту, долаючи відстані від одного проміжного табору до іншого. Спочатку йдуть, тягнучи за собою сани з їжею та спорядженням. Орієнтовно до 30 кг на кожного. Їх прив’язують за мотузку до рюкзака.

Illustration
Illustration
Illustration

У таборі на відмітці в 3350 м сани залишають. Щоби дістатися наступного табору на висоті 4330 м, або як його ще називають «Табору Рейнджерів», потрібно перейти через «Вітряний кут» (Windy Corner). Це небезпечна ділянка підйому, де вітер збиває з ніг. Для цього кріплять на черевики «кішки» — металеві пристосування для пересування по льоду. Озброюються льодорубом.
Наступний перехід на 5240 м у штурмовий табір. Звідси через перевал Деналі штурм вершини.

Illustration
Illustration
Illustration
Illustration

Чому важлива акліматизація

Для того, щоби не підхопити гірську хворобу, роблять акліматизацію, піднімаючись трохи вище табору і знову спускаючись назад.Валентин розповідає, що коли команда пішла на сходження зі штурмового табору, погода стояла чудова. Хлопці мали б витратити ще день на акліматизацію, але зловивши момент, вирішили починати штурм. Перевдяглися й пішли. Піднялися на перевал приблизно на 5800 м і тут почався сильний вітер. Група альпіністів, яка йшла попереду українців, уже лежала на хребті, перечікуючи погану погоду.
— Думаю: «Що будемо робити?» і звертаюся до свого друга: «Щось ніхто не йде…». А він: «Потрібно йти». Я кажу: «Може хтось уперед піде, а ми слідом». Нікого. І ми пішли. А ті туристи, які були позаду нас спустились униз, — розповідає Валентин. — Було дуже холодно, але ми добре вдягнулися: пухові штани, пухові куртки. На мені була балаклава, окуляри.
Погода потім стабілізувалася й туристи вже йшли спокіно. Валентин говорить, що невідомо допомогла б чи ні додаткова акліматизація вже на штурмовому таборі. Якщо б зіпсувалася погода, тоді довелося б чекати ще пару днів, доки вона відновиться.
— Із самого початку в нас був складений графік підйому на вершину. Це 5 таборів, — розповідає чоловік. — Ми робили акліматизацію поступово протягом маршруту. Із закиданнями та поверненням назад у табір. Тому коли дісталися штурмового табору, відчували себе добре.


Українські альпінсти на найвищій вершині Північної Америки 

Тиск заважає, білі ночі допомагають

На висоті йдеш тому, що потрібно йти. Не сильно так спостерігаючи за природою. Тому що давить висота. Хоча 6190 м — вважається невеликою висотою, проте через погоду піднімаються десь 30 % альпіністів серед усіх бажаючих. Буває що в штурмовому таборі зіпсується погода й люди, які два дні чекають, потім здаються. Фізичні сили їх покидають вони починають повертатися.
Дуже вдале в нас було сходження. Я задоволений. Усе зробили по плану. Людей, які думають: «сьогодні не вийшло на Деналі піднятися, а поїду-но я завтра на сходження» мало. Це раз у житті буває. Фінансові ресурси вже витрачені.
Допомогло те, що на Алясці білі ночі. Ми повернулися після сходження в 11 ночі. І ще світило сонце, освітлювалися верхівки гір. Якщо б це було в іншому місці — ще те випробування. Адже вночі повертатися дуже складно.

Illustration

Як грілися та харчувалися: мівіна та 35 батончиків снікерсу

Для сходження альпініст може купити або газові балони, або бензин. Валентин із командою замовляли паливо ще в Україні перед вильотом. Знали що на людину потрібно галон бензину, тобто кожному по каністрі. Сплачуєш, прилітаєш, і вже на місці видаються каністри. Галон дорівнює 3,7 літрам. Окрім того, кожний ще мав по резервному газовому баллону. Тож альпіністи йшли на бензині. А в кінці використовували й газ.
Щоби пити танули сніг у каструлі, яку підігрівали на туристичному примусі. Валентин розповідає, що за ніч намет може повністю засипати снігом:— Вилазиш — одні клаптики верхівок наметів. Тому одразу береш мішок і набираєш сніг. Ставиш цей мішок у наметі, щоби не ходити щоразу за снігом. Тане — п’єш.

Illustration

Коли вирушали далі, набирали в термоси воду, тому що пластикова бутилка замерзне. Мандрівник розповідає, що є термоси з великим горнятком, які призначені водночас для води та їжі.
Одні спортсмени самостійно складають сухпайок. Інші купують уже готові набори. Як правило, це висококалорійні продукти. За словами Валентина Карпова, при сходженні зовсім інші відчуття. Відчувається нудота. Людина не в дуже гарній формі.
— Можливо, коли ти молодий, то краще почуваєшся. Я не мав апетиту. Головне, щоби вода була. Я їв супи, вівсянку. Іноді мівіну тому що хочеться. Рибу червону брали із собою.
Загалом усе можна їсти, прислухаючись до потреб свого організму. Зокрема вживати глюкозу. Я набрав десь 35 батончиків снікерса. А з’їв відсили 10 штук. Уже і хлопцям віддав і навіть домой привіз. Чомусь вирішив що мінімум 2 снікерса в день буду їсти. А там нічого не лізе. Потрібно брати те, що хочеться.

Illustration
Illustration
Illustration
Illustration

Як утилізували відходи та чому за цим уважно стежать рейнджери

Ще в рейнджерському офісі в Талкітні альпінсіти отримали перміт, пройшли співбесіду та детальний інструктаж — як правильно утилізувати відходи, де саме та як справляти велику нужду в спеціальні пластикові контейнери. До речі, останні потрібно весь період сходження нести із собою. Є тільки одне місце на маршруті, куди можна викинути сміття. Це велика ущелина завглибшки з 10-поверховий будинок. Тому всі альпіністі на Деналі несуть свої відходи життєдіяльності із собою. За цим суворо стежать.
— Частково ми стикнулися з такими правилами на горі Аконкагуа. Нам видавали пакети, щоб у них сходити й ці пакети потрібно було принести назад. Нічого відразливого в цьому немає, тому що все замерзало.
У цій експедиції ми робили так. У тамбурі намета робиться поглиблення, щоби можна було туди зручно зайти і стати. Відкрив відро, став у цю яму й сів. Відхилив частину намету і спостерігаєш за ситуацією (сміється, — авт.).
А деякі туристи більш розкуті. Вони просто біля палатки в сонячну погоду сідають.
Потім із Національного парку Деналі написали мені листа, коли вже повернувся додому з приблизно таким змістом: «Валентин, щось ми вас не спостерігали. Як ви сходили в похід і де ви залишили своє відро». А ми якось не акцентували увагу на тому, де ми їх залишили, як прибули до рейнджерського офісу. Поставили перед входом під написом: «залишити відра тут» і стрілка вказівна. А вони ж по номерам йдуть.
Зворотнім листом я їм відповів, де саме залишили відра. Згодом вони вислали нам підтвердження, що ми були на вершині. Щоби на кшталт електронного сертифікату.

Illustration

Спец-контейнер для відходів людської життєдіяльності. Після сходження на гору, його потрібно повернути в офіс рейнджерів

Скільки коштує сходження на вершину

Щоб отримати дозвіл на сходження, потрібно не менше ніж за 2 місяці сплатити перміт — документ, необхідний для відвідування гірських районів. Без нього ніяк. Далі заповнити анкети й надіслати в Національний парк Деналі. Тільки після всіх підтверджень і домовленостей потрібно відкривати американську візу та купувати квитки. Як каже Валентин, перміт на Деналі коштував 370$. Плюс 600$ літак, який доставив альпіністів на льодовик. Загалом сходження обійшлося вінничанину у $5 тис.
— Це я сам організував експедицію. А так сходження коштує $10 тис. У ці $5 тис. ще увійшов відпочинок та мандрівка по Алясці. Ми брали на прокат автівку та їхали подорожувати після сходження. «Чистими» виходить десь $.3,5 тис.

Illustration

З Аляски до Середньої Азії

Цього літа Валентин Карпов збирається в похід на гору Хан-Тенгрі (7010 м), що знаходиться на кордоні Киргизії, Казахстану та Китаю. Перміт на неї коштує 1200$. У цю вартість входить вертоліт і оформлення пропусків у прикордонну зону.

Чоловік не втомлюється підкорювати вершини та прагне отримати звання «Сніжний барс». Його здобувають альпіністи за проходження 5-ти вершин вище 7 тис. метрів, розташованих на території колишнього СРСР. Хан-Тенгрі якраз входить у программу «Сніжний Барс».

Illustration

$100 тис., щоби здійснити мрію

Для Валентина виконати проект «5 вершин» престижніше і бюджетніше, аніж піднятися на «7 вершин» світу — програма сходження на найвищі вершини семи континентів. Сюди входить підкорення найвищої гори світу Еверест. Карпов уже підкорив 4 з них: Кіліманджаро, Ельбрус, Аконкагуа, Деналі:
— Якщо на Еверест піднялося приблизно 3 тисячі людей, то отримали звання «Сніжного барса» десь 600 людей. На одній із 5-ти вершин я вже був — Пік Леніна (7134 м). Цього літа підніматимуся на складну Хан-Тенгрі. А найскладніша — це Пік Перемоги (7490 м). Потім уже на Пік Ісмаїла Самані (в минулому — Пік Комунізму).
Але питання не тільки в престижності програм, а й у їх вартості. За словами підкорювача, вартість тільки перміту на Еверест, приміром, коштує $15 тис. за кожного альпініста. Окрім цього потрібно сплатити за переліт, кисень, шерпів, які будуть нести речі альпініста.
— Це великий вантаж. Теоретично людина може самостійно його підняти, так ходили. Але зараз туди ходять із киснем, шерпами. Тим паче в Непалі вже так: хочеш здійснювати сходження, маєш узяти шерпів. Щоби вони допомагали й контролювали ситуацію. На цьому можна зекономити, але все одно суми захмарні.
Для того, щоби підкорити всі 7 вершин на 7 континентах, потрібно мати мінімум $100 тис. Тому, що Еверест — це $60 тис. І сходження на Масив Вінсон — найвищі гори Антарктиди — також десь $50 тис.
В Австралії ми хотіли піднятися на Пік Костюшко (2228 м.). Це невелика вершина й забратися на неї було б не складно. Це була б п‘ята вершина. Але Еверест та Вінсон — майже по $50 тис. При всьому бажанні я такі гроші ніде не знайду. Це мене зупиняє.

Illustration

«Ми вам грамоту дамо»


Валентин ходить у гори за свої кошти. Як каже, щось продав, щось придбав. Гроші знаходить. Нарікає на те, що люди не будуть займатися спортивним туризмом, коли спорт в Україні в такому занепаді й не фінансується.
— Коли я збирався на Деналі, десь у квітні звернувся до міської ради, — розповідає він. — Записався на прийом. Там пояснив, що я як альпініст веду групу від України, хочу, щоби вони допомогли матеріально: радіостанції, елементарні якісь речі. Це ж престиж країни. Мені сказали, що немає грошей. У нас така тенденція — відмовляти. Цю інформацію певно що передали керівництву Комітета по фізичній культурі та спорту. Через деякий час мені зателефонував чоловік із мерії та сказав: «Грошей немає. У разі чого ви до нас звертайтеся, ми вам грамоту дамо».

Інші наші історії

Не вперше та не востаннє ми пишемо про локації, де мистецтво перетинається з глядачем

Illustration

«Я особисто займаюся тим, що шукаю усі вогнегасники»

Про AIR ГогольFest 2019

Як на основній локації міста — заводі «Кристал» — організовані заходи безпеки, чи притаманна Вінниці так звана «містечковість», і яким чином проходить відбір локальних проектів

Illustration

«Мистецтво все лікує»

Про «SUN Територію»

Олександра Венславовська розповідає , якою буде локація нового фестивалю, і чому варто провести свій вікенд на межі міста і лісу замість звичного нам центру

Illustration

«Нам потрібно посилено вчитися»

Про мистецтво

Максим Демський, ГогольFest — про те як не впустити «треш» до культурного простору та змінювати країну на краще

Ми у соцмережах

Залишаймося на зв'язку!