Розмова з художницею

Деякі її картини живуть поза межами України. Говоримо з Олею Трач про творчість як шлях до себе, культуру тиші та чи є Вінниця культурною цитаделлю

Ліверпуль

Розмову вела Аліна Присяжнюк

локація: Креативний Простір «Артинов»

29 липня, 2019ЛЮДИ, ІНТЕРВ'Ю


Її творчість — це можливість пірнути у вир емоцій і віднайти в ньому глибинне. Деякі її картини живуть поза межами України. Цього липневого дня ми зустрілися з Олею в центрі Вінниці, аби поговорити про те, як виникають її нові твори, що слугує для митців джерелом натхнення і чому слухати тишу важливіше, аніж музику.

  • «Коли ти чимось пишаєшся — перевір, чи це правда»

    — На моєму сайті перша фраза I like the world. Наступна фраза: «Коли я творю, я найбільше відчуваю себе собою, і найбільше почуваюся вдома». Не тому що творчість дає мені крила — навпаки, це мене дуже круто гамує. У мене немає художньої освіти, я взагалі не повинна малювати. За освітою я взагалі-то магістр наук, які картини? Творчість — це подарунок мені від Бога. Коли я створюю картини, я отримую масу задоволення. Але коли мені кажуть, що я художник, я дивуюся. Ну який я художник?

    Ліверпуль
    Акаунт Олі в Instagram вже має понад 20 тис підписників

    Коли ти чимось пишаєшся — перевір, чи це правда. Тому що правда ніколи не дасть тобі запишатися. Вона буде настільки чистою, що буде тебе вгамовувати.
    У нас в Східній Європі чомусь є поняття про те, що творчість — це для фотографів, моделей, танцюристів. Я закінчила бізнес-школу. За освітою я — магістр економічних наук. 
    Нас вчили, що навіть цифри, фінанси або бізнес-процеси — це теж творчість. Те, наскільки ти можеш думати не в рамках якоїсь структури, а можеш знайти спосіб зробити цю структуру ще кращою. І це — корисна навичка в будь-якій сфері. Я вважаю, що творчість є скрізь.
    Коли я навчалася в універі протягом чотирьох років, я працювала прибиральницею. І це теж творчість! Я вважаю себе щасливою людиною, бо у мене ніколи не було роботи, яка би мені не подобалася. Я мила унітази, і це теж по-своєму мені подобалося. Коли ти прибираєш у будинку, важливо продумати, як правильно прибрати кожну з кімнат, особливо дитячі кімнати. У мене була одна клієнтка, в одній із її кімнат знаходилася студія, де вона робила прикрас: перстеники, намиста, безліч дрібних деталей. І було творчістю приводити в порядок цю студію: ти навіть не розумієш, з чого почати, а прибрати потрібно так, щоб все лежало на своєму місці.

  • Творчий процес — який він

    — Колись читала, як одна поетка описувала, як вона ловить ідеї. Поеми вона почала писати в досить юному віці. Жінка розповідала: «За ідеєю я наче бігла, і мені треба було схопити її за хвіст, поки вона не втече».
    Коли у мене з’являється якась ідея, я завжди ставлю собі питання: «Що стоїть за цією ідеєю? З якого місця в моїй сутності я цю ідею несу?»
    Тому, що, наприклад, коли мене штовхнула людина, і у мене з’явилася ідея штовхнути її у відповідь — я розумію, що це бажання не з найкращого місця в мені. Тому кожній ідеї потрібно давати час. Коли ти думаєш: «Ось я зараз тут намалюю!» — з такими настроєм ніколи не можна починати малювати. Тому що коли ти просто хочеш прославити себе — це нічим хорошим не закінчиться.
    (Розповідаю Олі, що маю серед її картин улюблену, і частенько працюю прямо навпроти неї. Таким чином дізнаюся історію створення цього полотна):

    Ліверпуль
    Картину можна побачити в Креативному просторі «Артинов», який і приймає нас сьогодні

    — Ця картина спочатку виглядала зовсім інакше. Вона була зеленою, і мала синю картину-братик. Вони створювалися як один величезний арт. Мені не сподобався один з малюнків. Я почала виправляти зелену, намалювала червону, але стало гірше. І мені захотілося цю картину викинути, але полотно було занадто великим. Я зателефонувала Андрію Піжевскому, щоб він допоміг мені винести полотно на смітник. Він прийшов і сказав: «Ти що, знущаєшся? Я забираю картину, вона буде в "Артинові" висіти». І як виявилося, картина багатьом людям приносить радість. Часто люди до мене підходили і говорили, що вона викликає у них позитивні емоції.

  • Про роль мінімалізму у житті

    — Коли переїхала до Вінниці, почала знімати квартиру. Коли до мене приходили люди, перше, що кожен говорив: «У тебе так мало речей!» Мене відволікає зайве. Я знаю, про це є якісь книжки, але може це сформувалося з мого виховання. Тато завжди питав: «Тобі це треба?» І я розуміла — не треба.
    Нещодавно я робила рекламу одному магазину. Приміряла кілька суконь, і кожна була офігенною! Сидять добре, але я розумію, що мені вони не потрібні. Вчора ми навіть з дівчатами жартували про те, що я весь тиждень ходжу в цьому сарафані. Я його перу і ходжу тільки в ньому, тому що мені в ньому зручно. Мене відволікають зайві речі, дратують.
    Коли я переїхала в зйомну квартиру, там були шпалери. Я сказала Андрію, що мені потрібно стіни пофарбувати. Ми з друзями зняли всі шпалери, поштукатурили і пофарбували все в білий. І тепер мене це не відволікає.

    Ліверпуль

    Мабуть, найбільшу увагу привертає до себе портрет Фаррелла Вільямса у виконанні Олі в просторі коворкінгу, запитую про цю роботу:
    — Колись я слухала в iTunes подкаст Фаррелла Вільямса. Він називався OTHERtone. Там Фаррелл спілкувався з різними людьми, і мені дуже подобалося, як він веде бесіду. Я дуже часто слухала його, поки малювала. Подкаст схожий на радіопередачу: спочатку вони спілкуються, потім йде музика, і знову розмова. І одного разу я побачила в інстаграмі цю фотографію. Він був на фестивалі Holi в Індії — саме тому він весь у фарбі. Я дуже люблю цей синій колір — темний, болотний. Також прийшлася до смаку контрастність цього фото. Мені захотілося намалювати портрет за цією фотографією, тому я навіть написала фотографу, який зробив цей кадр. Але він мені не відповів. І я намалювала все одно. Цю картину я малювала два тижні.
    Але бувало таке, що абстрактну роботу я могла намалювати швидше. Одну картину, яку я намалювала за день, я подарувала друзям на весілля. Але до цього я про неї довго думала.
    У мене є знайомий Сергій Сараханов, досить знаменитий фотограф. Він часто говорить: «Спочатку треба думати, потім фотографувати». З малюванням так само: спочатку треба думати, а потім малювати. До мене люди часто на майстер-класи приходять. Вони думають, що зараз вони розіллють фарбу по полотну — і все вийде. Але насправді треба вкласти якийсь час для того, щоб зрозуміти, що ти хочеш зробити, що хочеш передати.
    На деяких майстер-класах з флюїдного малювання людей не вчать думати. Вони кажуть, що це — «інтуїтивне малювання». Це спірне питання. Тому що інтуїтивне малювання повинні викладати психотерапевти, а не художники. Або художники з певною освітою.
    У сучасному світі Instagram-покоління хоче все і відразу. Ніхто не хоче вчитися, ніхто не хоче чотири роки перебувати і навчатися в університеті. Людей не вчать інвестувати свої зусилля, свою віру в продукт їхньої роботи. Мені здається, дуже важливо розвивати цю звичку — байдуже де: в мистецтві, спорті або ще десь.



  • Ліверпуль
    Той самий портрет Фаррела


  • Про роль щоденних ритуалів

    — Для мене складно зрозуміти, як люди в сучасному світі не роблять зарядку. Коли я прокидаюся, спочатку займаюся йогою. У мене є традиція: перед тим як зранку дивитися в телефон — я спочатку відкриваю Біблію, читаю. Тільки після цього я беру телефон до рук, починаю спілкуватися з людьми. Навіть коли у мене вдома гості, я прокидаюся раніше, йду до іншої кімнати, займаюся своїми справами, і тільки потім йду до них. В ідеалі для мене все повинно відбуватися саме так.

    Ліверпуль
    Її день щодня розпочинається о 6 ранку


  • Про інтровертів та «енергетичних вампірів»

    — Мені доводиться багато спілкуватися, і дуже подобається спілкуватися, коли розмова зі мною може принести комусь користь. Але я — інтроверт, сили беру зсередини, тому часто втомлююся від спілкування. Але навіть якщо відчуваю виснаження, розумію, що це не проблема іншої людини — це моя проблема.
    Я найбільше в світі не згодна з виразом «Stay away from bad vibes». Мені здається, це — міф, яким люди виправдовують небажання працювати над собою. В ідеалі, мені б хотілося перебувати в такому становищі, щоб так званих «енергетичних вампірів» я могла не засудити, а допомогти їм. Це не завжди виходить.
    Колись батько моєї подруги сказав мені: «Коли пес на тебе гавкає, ти ж не стаєш на чотири лапи, і не починаєш гавкати у відповідь». Це дуже цінний урок. Ти можеш співчувати людині, але якщо ти бачиш, що людина свідомо робить погані речі, і буде продовжувати це робити — ти маєш право від цього відгородитися.

    Ліверпуль


  • Про місця сили

    — Я вважаю, що місце сили — всередині людини. Я дико люблю море. Я з самого дитинства з ним розмовляла, квіти йому приносила. Коли я жила в морському місті на півдні Англії — це було для мене найбільше щастя. Неважливо, яким був день: коли я сиділа біля океану, у мене немов кожна клітина в тілі оновлювалася. Для мене це дуже потужно. Але з іншого боку, те, як я почуваюся — це моя відповідальність. Творити я можу скрізь. Перекладати відповідальність на місце або людей — неправильно.
    Звичайно, мені хотілося б більше спілкуватися з людьми, які роблять те ж, що і я роблю — разом розвиватися, рости. У мене є люди, з якими я росту як з друзями. Але в творчому сенсі, мені прикольніше самій малювати, розвиватися, слухати лекції та курси. У мене була можливість переїхати до Києва, але я подумала: «У чому сенс? Комусь щось довести і показати, що я тепер живу в столиці?»
    Якщо вже жити в Україні — краще у Вінниці, тому що тут мої товариші, моя робота, моя церква. Я дуже ціную ці речі.

    Ліверпуль
    Часто коли люди пишуть мені в Інстаграмі, щоб щось замовити і запитати, вони дивуються, що я живу в Україні. Мені часто пишуть: «Таке враження, що ти десь в Австралії живеш, але не в Україні!»


  • Про те, чого вистачає (або ні) у Вінниці

    — У Вінниці мені подобається маленька Єрусалимка. І рано вранці гуляти містом. Дуже подобаються будівлі, до яких доклав руку Артинов, але водночас — і маленькі незграбні будиночки Єрусалимки. Вони симпатичні, в них є своєрідний затишок.
    Єдиний мінус у Вінниці, який викликає у мене дискомфорт — мені ніде бігати. Це моя суб’єктивна думка. Я люблю бігати, але не можу бігати у Вінниці. По-перше: асфальт нерівний, і треба думати, що у мене під ногами. Хоча під час бігу я люблю думати про своє дихання, фокусуватися на відчуттях в тілі. А, наприклад, бігати біля річки — це дуже маленька відстань.
    Чого Вінниці не вистачає? Музеїв і книжкових магазинів. Катастрофічно.
    Коли я жила в Англії, у мене була терапія: піти до книгарні. На Пікаділлі в центрі є п’ятиповерховий книжковий магазин, де я могла проводити увесь день. Це було великим щастям — туди потрапити. Навіть купувати нічого не потрібно було — я могла прямо там книжку прочитати.
    Мені здається, що музеїв немає, тому що вони стимулюють людей думати. Музей — це ж не просто місце, де ти на картини подивився. В ідеалі — тобі потрібно думати про те, що ти бачиш. Іноді я відчуваю себе білою вороною, коли замислююся про те, що в Україні немає культури тиші. Скрізь грає гучна музика, в ресторані ти не чуєш свого співрозмовника. Я навіть почала обходити один кут по дорозі на роботу — там постійно звучить музика, особливо російських реперів. Коли я проходжу там — мені просто неприємно. З цього приводу мені тато каже: «Чому ти думаєш музика кричить? Щоб ніхто себе не чув!» А для мене дуже важливо чути саму себе або природу.
    Коли люди їдуть в транспорті — прийнято дуже голосно говорити, розповідати, скільки голубців в холодильнику. Мені здається, що для ментального здоров’я інших людей це не корисно.
    Я не дуже люблю музику зі словами. Останнім часом я часто слухаю тільки інструментальну музику. Якось у мене було два насичених складних тижні. Я скачала собі шум моря і цілісінький день слухала його в навушниках. Меня це дуже заспокоювало. Мені би дуже хотілося, щоб хтось придумав навушники, які дозволять слухати цілковиту тишу.

    Ліверпуль
    Серія робіт new skin


  • Про особливості освіти

    — Питання не в самому поході в музей, а в умінні зацікавити дітей. Адже в Штатах та в Англії діти теж ходять в музеї. Дитину треба зацікавити, щоби вона хотіла знати те, що ти їй скажеш.
    Зараз підхід до навчання в Україні починає змінюватися. Але та освіта, яку ще я отримувала в школі, говорила: «Ось інформація. Ось правда. Запам’ятай. Зазубри. Перепиши». За кордоном тебе стимулюють думати: «Може бути так, але ось ще є інша версія, а ти тепер думай». Тому коли діти приходять з музею — їм не потрібно переказувати почуту там інформацію. Їм потрібно думати: чому цей динозавр там стоїть? Чому у нього такі ікла? Мені пощастило, тому що у мене батько такий — він завжди пояснював мені, що головне — це не оцінка, а знання.
    Інтуїтивно я завжди рухалася до отримання іншого типу освіти. І коли я навчалася за кордоном, там я познайомилася з дівчиною Мариною. Вона приїхала з Московської Школи Економіки. І перші півроку я заспокоювала її в бібліотеці. Вона просто рвала на собі волосся і повторювала: «Оля, я не можу з ними працювати! Що це таке? Ніхто не говорить тобі, де правда!» Вона звикла, що їй кажуть: «Це так. Запам’ятовуй». А тут їй надали десять різних варіантів, які потрібно опрацьовувати. У нас були відкриті іспити, на яких ти можеш списати все з підручника, але все одно не скласти іспит. Тому що питання не в тому, що саме ти напишеш, а як аргументуеш свою точку зору і проведеш аналіз — наскільки творчо до цього підійдеш.

    Ліверпуль
    За роботою (фото з архіву героїні інтерв'ю)


  • Три поради тим, хто віднаходить себе у творчості

    — Перший: спочатку думай, потім роби.
    Другий: бути чесним з собою. Не говорити собі те, що тобі хочеться собі говорити. Не говорити собі те, що інші тобі кажуть. Не придумувати всілякі історії, не вигадувати правду. Говорити собі чесно, чому ти це робиш. Відсіювати своє его і чужий вплив. Розвивати в собі власну здатність мислити.
    Третій (і найважливіший аспект) — це те, що, як мені здається, нам по своїй людській природі найскладніше робити. В роботі, в навчанні, в стосунках з людьми важливо бути відданим. Не виходить — а ти все одно роби. Виводить тебе твій бойфренд так, що тобі хочеться вилізти на стіну — а ти гамуйся, і вчися любити людей. Залишайся вірним своєму принципу.
    Поки ти собі не скажеш правду — не зрозумієш, в чому твоя цінність. І ти почнеш миритися з усім підряд — це теж ненормально. Коли ти скажеш собі правду про те, що для тебе цінне, і ти глибоко прийняв це рішення — потім треба залишатися цьому вірним. 
    Є чимало людей, які помалювали місяць, але їхні картини не купують: «Все, буду музикантом!» Пограли місяць — не виходить: «Буду займатися чимось іншим!» Я чомусь впевнена, що якщо ти будеш постійно займатися справою, попри те, чи прийшов до тебе успіх — ти прийдеш до своєї мети. Але важливо бути чесним з собою. Інакше ти вибереш собі неправильний напрямок і будеш присвячувати себе тому, що не відповідає твоєму серцю.

    Ліверпуль

    Важливо постійно нагадувати собі: «Так, я це вибрав!» Коли я приїхала до України і почала малювати, до мене зверталися безліч творчих людей зі словами: «Мене ніхто не підтримує!» І слава Богу! Ці люди — твій тест, наскільки ти хочеш займатися тим, чим зараз займаєшся. Так, мені було неприємно, коли батьки говорили, що я займаюся дурницями — або чужі люди говорили, що я погано малюю, і мені краще викладати пілатес. 
    Коли прийшов успіх, я зрозуміла, що всі ці люди не встромляли мені палиці в колеса, а допомагали зрозуміти, чи дійсно я хочу цим займатися. І чи буду я робити це, якщо ніхто і ніколи не стане мене підтримувати. Якщо тебе це ламає — значить це не те, з чим тобі варто працювати.

Ми в соцмережах