Про переїзд до Вінниці, перше враження про місто та зміни, що відбулися

— До Вінниці приїхала я відносно давно, це був 1992 рік. Я родом з Вінниччини, але ще в роки юності вже бувала у Вінниці — рідко, але приїжджали з класом, школою на різні заходи. До 1992-го для мене Вінниця була чимось таким великим, недосяжним, мені здавалося, що сюди треба дуже довго їхати. Згодом для мене Вінниця відкрилася дуже вузько, тому що я вступила до Педагогічного училища і 4 роки навчалася і жила на Старому місті. І тоді для мене Вінниця в основному була лише Старим містом.

Ми практично не виїжджали, або дуже рідко виїжджали — зазвичай на якісь великі державні свята. Але щоби, скажімо, на вихідні їхати в місто — такого не було. Мені було дуже приємно і водночас легко адаптовуватися, бо те Старе місто — це ніби моє село, звідки я приїхала, як Тульчинщина, Кирнасівка. От якось і люди схожі ментально, і розмови, які велися, були теж схожі.

А вже Вінниця «більша» для мене відкрилася в 1996-му, коли після училища я вступила до університету. І насправді мені дуже соромно зараз зізнатися, що тривалий час я Вінницю практично не знала — до тих пір, поки не почала професійно займатися етнологією, краєзнавством. Про якісь відомі місця я знала, але в усій красі місто для мене відкрилося десь після 2004–2005 років.

Про «Вінницю Велику» та інакшість районів

— Люди з інших районів були інакші. Можна сказати, це був окремий етап адаптації у «Вінниці Великій», як ми її називали. Це були інші люди з іншою ритмікою — ми відразу це відчули. От найсмішніше: я у Вінниці прожила чотири роки, з 92-го по 96-й, але ця «Вінниця Велика» мене трохи збентежила — в тому, що для мене це був занадто великий простір, багато людей. До цього треба було звикати. Зокрема, тому що «Педунівер» знаходиться на перетині дуже важливих точок. І зрозуміло, що треба було звикати по-новому до стилістики вже не Старого міста, що було досить закритим.

Для мене громадський транспорт, ну от серйозно, був такий великий, недосяжний, страшний. Виникав якийсь дискомфорт, що я щось роблю постійно неправильно. Бо на Старому місті, там за Пед.училищем був магазинчик і все що треба. Ти приїжджав на Центральний вокзал, сідав на староміський автобус, і там ходив пішки. Тоді це вимірювалося дуже маленькими відстанями.

А в 1998 році на останньому курсі Педагогічного університету для мене відкрилася «Вінниця за мостом», як ми говорили. На останньому курсі я пішла вже працювати в приватну школу. Це вже Лісопарк, ти проїжджаєш майже до кінця Вінниці. І от 1998–1999 роки були серйозними для мене. По-перше, вийти з зони комфорту в усіх сенсах: я ще студентка, але я вже працюю. Батьки мені сказали: «Ок, це дуже добре, тоді ми серйозно скорочуємо тобі видатки». Буквально за за рік я взагалі перестала в них брати гроші. І мені треба було рухатися, вийти з зони комфорту — і це не тільки вести групу продовженого дня. Одночасно з тим я почала читати українознавство, а також займалася з дітками. Тоді практично всі вони були російськомовними, і я почала їздити до них додому, таким чином мала змогу вивчати простір, приймати його собі.

Чого не вистачає у Вінниці

— Вінниця зараз страшенно рідна, страшенно комфортна. Я через свою професію змушена бувати деінде. І от за останні роки багато поїздила Україною: і в якості опонента, і в експедиції. Вінниця така комфортна, класна, і це я говорю абсолютно не тому, що так прийнято, абсолютно ні. Я це відчуваю, і вже коли, наприклад, я її тиждень не бачу, я дуже сумую. Це мій дім, мені тут добре.

Чого не вистачає? Молодь каже, що не вистачає концертів. Я дивлюсь на це питання з такої професійної, дослідницької точки зору, бо ми декілька років поспіль продовжуємо проект «Культурний ландшафт Вінниці». Тому я трошки буду говорити не скільки від себе, скільки вустами вінничан різних вікових та соціальних категорій. Чесно скажу, мені вистачає всього. 
Можна, звичайно, ритися в усьому. От, наприклад, те, що ми отримали за останніх три роки опитувань. Молодь говорить про те, що цей культурний простір завузький, дуже одноманітний. Вони хочуть варіантів, але ж ми забуваємо про те, що варіанти і простір конструюються самою молоддю тут. Вінницьку молодь я знаю, бо я з нею працюю вже майже 20 років: і історію мистецтв читала у Київській філії інституту культури, і в Педагогічному читаю, і знаю контингент Педучилища та інших навчальних закладів. 
Молодь багато хоче, але вона мало для цього робить сама — для того, щоб творити цей культурний простір.

Вінниця — місто без дисонансу

— Місто таке «рівне». Зрозуміло, що насамперед це відчувається на дітях, котрі приїжджають із сіл або районів. Молодь чекає від міста якоїсь «двіжухи». До речі, під час наших опитувань я чула подібні думки насамперед від переселенців, які приїхали зі Сходу: що воно дуже провінційне, статичне, круто відпочити немає де. Але, знову ж таки, я не думаю, що в нас поле людей з великих міст достатньо представлене, і тому якогось особливого тут конфлікту немає. Розумієте, з одного боку це й класно, що немає, з іншого боку — це дуже погано, бо конфлікт завжди призводить до якогось руху.

Насправді, Вінниця — дуже зручне місто. Сів, за дві години ти вже в Києві. А тих, хто приїздить із невеликих населених пунктів, вдовольняє та пропозиція, що є у Вінниці.

Про три події, які справили найбільше враження за останній час

— У Вінниці я так особливо і не пам’ятаю останнім часом чогось такого, щоб мене от якось вразило. А якщо виходити за межі міста — півроку тому ми побували з колегами-істориками в Німеччині, це був класний дуже досвід. Ми вивчали, як говорити про Другу Світову війну, як цей досвід проговорюється в Німеччині та в Європі, і як це говориться в нас. Намагалися це якось разом усю інформацію зводити до спільних знаменників.

Друга подія, якою я навіть можу пишатися, тому що другий рік поспіль моя громадська організація «Подільська спадщина» організовує Літню історичну школу. Ця школа, яка закінчилася два тижні тому, стосувалася переосмислення Другої Світової війни. Відвідали її старшокласники та студенти Вінниччини. Ми намагалися говорити з молоддю про те, наскільки ті події, попри часові дистанції, резонують із сьогоденням, з тими подіями, з тими явищами. І це дуже круто мене вразило, тому що, як виявилося, наша молодь не така байдужа, інфантильна, як ми часто про це думаємо.
А третя подія — це взагалі був подарунок моїх друзів з Києва. У квітні я побувала на давно омріяному концерті LP у Києві. Ну це було гарно, єдине, що ми сиділи далеко, але на екрані було добре видно. Це три події за останній рік, які якось мене бадьорять, надають наснаги.

Про те, як на блог викладачки реагують поза Фейсбуком

— Коли я почала писати, дуже цікава була реакція моїх колег. Можна сказати, що вони розділилися на два табори. Не можу сказати, що табори мали чіткі межі, але все одно це було тенденційно. Перші одразу видали: «Вау. Круто. Давай пиши, це класно!» Кожен знаходив у постах свої маленькі історії. Інші не ставилися негативно, але їх дивувало, багато хто навіть не розумів, типу: «А до чого це все?».

Але найсмішніше, напевне якась категорія, яка звисла між цими таборами, яка сприйняла оце все всерйоз. Тобто дуже багато мені в приват і при зустрічі люди питали: «Але як так можна? Ви — кандидат наук, доцент таке інше. А Ви пишете суржиком. Який Ви приклад подаєте молоді, Ви ж приходите до них викладати!».

Ну насправді мені це було дуже смішно. Я не хочу їх ображати — може в людей немає почуття гумору або в них дійсно вузькоформатне розуміння гумору як такого. Але всі вже звикли, тому що, коли люди, які не знали мене, починають дізнаватися, хто я за професією, що я — етнолог… Зрештою стає зрозуміло, що це — не просто потік свідомості, сюр, який в голові народжується, а це — життя.

Спонукало писати мене накопичення інформації за 20 років моєї етнологічної діяльності. Воно вже просто само почало виплескуватися. І мені захотілося ділитися такими типовими історіями. Люди читають, це резонує з їхнім життям. А взагалі то я ставлюся абсолютно спокійно до будь-якої критики. Щось переводжу в жарт. Скажімо такі коментарі: «Та як Ви можете», я просто переводила в жарт, і конфлікт зникав сам собою.

Студенти теж читають. І я дуже рада, що студенти якраз розуміють ті основні меседжі, які я несу: любити те життя і любити тих людей, з якими ти живеш, бо я думаю в цих історіях насамперед основа — це життя і любов. Я так це позиціоную, бо це про нас всіх, про наших батьків, бабусь, дідів.

А ще студенти зрозуміли один важливий меседж: почали себе контролювати на парах, на перервах, бо я дуже не люблю суржик в житті і особливо під час навчального процесу, і вони це знають. І це ніби клин клином вибивати. Я кажу: суржик треба поважати, бо це частина народної мови, ви не можете переінакшити бабу Зіну, бабу Горпину чи діда Микиту — їх треба сприймати. Але ви як майбутні вчителі, як інтелігенція не маєте права цього робити, і я думаю, цей меседж так ненав’язливо вони правильно зрозуміли.

Залежність від соцмереж

— Соцмережі — це є дуже добра перевірка. Лакмусовий папірець, наскільки ти можеш розрізняти цю реальність і віртуал, наскільки ти контролюєш і дисциплінуєш себе. Я от по собі знаю, що мене трошки зіпсували соцмережі, бо коли інколи треба чимось корисним зайнятися — там зависаю. Це не означає, що я постійно сиджу там, стрічку гортаю, але його забагато стало. Це швидше автоматично: коли, припустимо, ти чекаєш чогось, або ти в дорозі, і тобі незручно читати якісь серйозні тексти. У цьому випадку соцмережі псують. Зараз я себе почала контролювати. Я зрозуміла, що забагато часу я цьому приділяю, і я навіть себе от б’ю по руці, щоб не дивитися туди.

Але водночас це дуже круто. Ми ж не можемо заперечити світові тенденції, якійсь мейнстріми, бо ми знаходимося в них. Соцмережі — це гарний майданчик насамперед для комунікації з людьми, які з тобою на одній хвилі, це дуже важливо. Я тепер не уявляю, як я могла без Фейсбуку, тому що за день виконується дуже багато функцій. Я комунікую з різними людьми, і мої студенти отримують якісь завдання, тут же я їх перевіряю. З одного боку, це круто, з іншого — перевірка на дисциплінованість.

Про треш у соцмережах

— Класно, якби трешовим було обговорення, скажімо, якоїсь літератури, якихось класних заходів, фільмів, оце би класно було, трешово. Мені приємно, що є люди, котрі читають мене постійно, я завжди бачу знайомі прізвища. Багато моїх колег-етнологів з Одеси, Києва, Львова, яких я не знаю реально, стали фактично моїми друзями і часто навіть ми обмінюємося літературою.

Ті, хто мене читають постійно, точно не можуть звинуватити мене в тому, що мене накриває політика. Я можу стібанутись кілька разів над умовним політиком, але відповідь така: я в такі ігри не граю, бо вони ні до чого не ведуть насправді, коли ці сварки починаються, потім лише гірше. Але я дуже подивована своїми колегами, яких я в принципі люблю, поважаю, шаную, але не розумію, як можна потрапляти на такий дешевий гачок, і починати ці баталії, банити один одного, не говорити в реальному житті. Щодо трешу, от класно би було от просто почитати якийсь флешмоб. Але це на рівні флешмобу, і знову ж таки — це швидше візуальна картинка, ніж якийсь конструктив.

Але Facebook спаскудився. Рівень інтелектуальний впав за декілька останніх років. Серйозно, він стає нецікавим і, чесно кажучи, в мене час від часу з’являється бажання просто покинути цей простір. Можливо, ці зміни на краще, бо він вже втратив своє обличчя і чітку якусь свою функцію. Там настільки багато сміття всілякого, що він мені перестає подобатись. Найближчим часом він або переформатується, або просто самоліквідується.

Про перспективи історії та етнології в Україні

— Насамперед відразу кажу, коли з кимось знайомлюся, що я не історик, а етнолог і цим самим знімається купа питань щодо історії. Але щодо етнології — все дуже погано в нашій країні, на жаль У мене стискається серце, тому що вже і такої спеціальності немає, вона запакована в інші. Власне наш факультет буквально декілька тижнів тому теж змінив свою назву з «Факультету історії, етнології і права» на «Факультет історії, права та публічного управління». Тобто навіть у назві етнологія не звучить. 
Це логічно, тут наїжджати на когось особливо не потрібно, тому що етнологія не є педагогічним напрямком (як, наприклад, українознавство). Але варто розуміти, що в Україні з гуманітарними науками взагалі проблема. Тенденція така: все що є на сьогодні не дуже прибутковим, згортається, запаковується.

Не знаю скільки ще існуватиме при Академії Наук Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології. Але є дуже велика мрія і команда професійних людей, що працюють над тим, аби етнологію переформатувати, перейти на інший рівень — соціокультурної антропології (те, що є сьогодні, що має запит в європейському, світовому і в українському суспільстві). Бо ми чітко розуміємо куди ми йдемо, глобалізація робить своє. Але етнічне і далі розвивається, людина залишається зі своїми потребами. 
І от якраз, якщо ми не дослухаємося до соціокультурних антропологів, ми не будемо розуміти певні ціннісні установки людей. Без залучення антропології у багатьох сферах, де живе проста людина — та сама реклама, і та сама промисловість — особливо крутого майбутнього немає.

Соціології замало, соціологія дає статистику, а антропологія відповідає на питання: «Чому те чи інше відбувається так чи по-іншому?». Тому я сподіваюся, що все таки ми переживемо ці важкі часи, це переформатування відбудеться. Буде така наукова спеціальність, люди матимуть змогу захищатися, і я думаю, нас будуть запрошувати до співпраці. Як тепер сьогодні серйозні структури не працюють без психолога, так само і антрополог буде мати своє почесне місце скрізь.

Про проблеми молодих спеціалістів

— З точки зору викладача, перше, що нам треба — змінюватися всім і дуже швидко. Особливо це стосується нашого викладацького «табору». Колись ми міряли якісні зміни переважно поколіннями, цих 20–25 років, то тепер ми отримуємо якісно нових людей кожні 4–5 років. Саме ці нові люди приходять навчатися до нашого університету. Нам треба мінятися, викладачам треба не боятися виходити із зони комфорту, вчитися, перевчатися.

Труднощі переходу від студентства в самостійне життя? Я думаю, що ви мало отримуєте практичного, прикладного досвіду. Тобто оце завалля, засилля теорією, яке сьогодні, на жаль, ще є у вишах, вже вижило себе. Студенти повинні бути соціально адаптованими, потрібно більше різнотипних практик. Студентів педагогічного університету не тільки треба посилати в школи, їх треба залучати до громадського життя. За роки навчання вони мусять навчитися інтегруватися в соціум, не боятися цього соціуму. Я думаю, з цього ми маємо починати.

Якщо студенту дадуть змогу працювати за фахом ще під час навчання, рівень мотивації стрімко зросте і триматиметься розумієте. Тобто студент не втрачає інтерес до навчання, він розуміє, що це буде прямо пропорційно: наскільки він себе круто покаже як спеціаліст протягом практики, тим в нього буде більше шансів отримати хороше місце. Засилля теорією у вишах і реальне життя — дуже стрімко розходяться сьогодні.

Ідеальний викладач — який він

— Ідеальний — це той (може я скажу дуже банально, без якихось там особливих характеристик) але це той, який щасливий на своєму місці, і люди поряд (в даному випадку діти), щасливі, що в них такий вчитель. Розумієте, щасливий — це спокійний, у комфортних умовах. Якщо це є, значить ти виконуєш свою роботу, ти любиш цю роботу. Можна вдосконалюватися вже життя, але я вважаю, якщо ти з радістю йдеш на роботу і ти бачиш усміхнені обличчя, в очах любов, повагу дітей, студентів, я думаю, що цього підробити не можна.

Так, я з радістю ходжу на роботу. Єдине що, останнім часом якийсь такий загальний не зовсім оптимістичний настрій є в суспільстві, може трошки накриває. Але це швидше такий загальний суспільний, але це не має відношення до мого ставлення до студентів і до того, як я намагаюся або просто чесно виконую свою роботу.

Про сучасних студентів

— Сучасний студент — розкутіший, вільніший, більш свободолюбивий. Для нього, можливо, менше існує якихось бар’єрів, страхів. Але водночас, це дуже круто завойовувати таких вільнолюбних людей. Якщо вони йдуть за тобою, вірять тобі і з твого посилу обирають якісь життєві орієнтири — я думаю, що це крутіше, це як азартна гра.

І коли ти бачиш, що є хороший результат — ти дуже радієш цьому. А загалом, 20 років тому я сама була студентом. Ми були більш «зашорені», більш закуті в ті соціальні рамки. Нинішні покоління — зовсім інакші: тепер студент вільний, мобільний, ним важче керувати. Часом просто немає жодних інструментів. Я інколи думаю: «Ну все, мені треба йти з роботи, бо десь не знаходиш», але якось комунікуєш, живеш з ними, і десь саме життя тобі підказує, як діяти далі.