«Бути білим клоуном, а не викладати мову» — Надія Якименко про китайську освіту, місцеві стереотипи та ставлення китайців до європейців


Надії Якименко пощастило познайомитися з китайською культурою, коли вона працювала викладачем англійської у тамтешньому тренінг-центрі. Поговорили з вінничанкою про викладання за підручником, 7-сантиметрових тарганів та гарячу воду як панацею від усіх хвороб.

Чому свого часу дівчина хотіла втекти з Китаю, але все одно туди повернулася — у нашому матеріалі.




Illustration

Авторка: Аліна Присяжнюк

Матеріал створено за підтримки Креативного простору «Артинов»
31 жовтня, 2019 | ЛЮДИ, ІСТОРІЇ

Як потрапила до Китаю

2015 рік для дівчини був важким. Надія закінчила бакалаврат університету та вирішила, що на магістратуру не вступатиме. Не могла зібратися з думками та визначитись, чим займатиметься. 

Illustration

Фото з особистого архіву Надії Якименко

На початку лютого вона повернулася з Києва до Вінниці і тоді ж отримала пропозицію від знайомої поїхати до Китаю викладати англійську. 8 березня Надя вже була в Шанхаї.
На роботу до Китаю вирушають багато українців, росіян та людей з інших країн.

— Це така закрита країна, туди важко потрапити…
— Важче звідти виїхати насправді, — сміється співрозмовниця. — Я ніколи не цікавилась Китаєм, — зізнається співрозмовниця. — Коли приїхала туди, моя підготовка була нульовою.

Англійською китайці практично не говорять. Навіть у великих містах типу Шанхая шанси, що ти зустрінеш когось англомовного — дуже низькі


Як викладати мову тим, хто не знає ні слова англійською

Вінничанка працювала в тренінг-центрі, де займаються маленькі дітки від 3 до 6 років. Як каже, це були малята, які навіть китайською не говорили. Там діяло основне правило: у класі не можна розмовляти китайською, має бути full english environment.

— Я відразу погодилась: «Без питань, я не знаю жодного слова китайською, тому нічого не скажу!», — згадує дівчина. — Діти розуміють англійську, тому що викладач користується картками зі словами та співає з ними пісеньки. Ця робота — більше бути «білим клоуном», а не викладати мову. Але якщо ці діти продовжуватимуть вчити англійську, у старшому віці добре нею володітимуть.

Були також старші групи — з дітей, котрі вже ходять до школи. Рівень володіння англійською у всіх різний. Надія розповідає, що оскільки Китай — це густонаселена країна, і вступити до університету досить важко через великий конкурс, батьки деяких дітей вимагають навчати їх виключно за підручником:

— Коли на початку уроку під час daily talks ти запитуєш у них «How are you?», вони мають відповідати лише як в підручнику: «I'm fine, thank you!». Більше нічого. Вони не можуть сказати: «I'm bad», «I'm not so good», «I'm dying» — нічого з переліченого. Я не розуміла, який у цьому сенс, і навіть трохи засмутилася.

Illustration

Фото з особистого архіву Надії Якименко

«Ноги моєї більше у Китаї не буде»

Перший раз дівчина вирушила на 13 місяців, і коли повернулася — була впевнена, що ноги її більше у «тому Китаї» не буде. Коли повернулася до Вінниці, не минуло двох тижнів, як її квартиру обікрали. Згодом влаштувалася на роботу, і не встигла пропрацювати кілька місяців, як знову написали, що потрібні викладачі у новій китайській школі. Менш ніж за місяць Надя вже була в Китаї.

На питання чи поїде ще раз, впевнено відповідає «Ні!», і зізнається, що працювати там важко.

— Трирічні діти не хочуть дивитися на тебе усі півтори години заняття. Треба думати, чим їх зайняти, а уроків дуже багато. Працюєш у будні з 14–15 години до самого вечора, а у вихідні — від ранку до ночі. Один урок за іншим. Мені здається, що викладання англійської «на китайський манер» — досить дивне. У першій школі, де я працювала, основне — це англомовне середовище, а от у другій діти не можуть зробити ні кроку вліво чи вправо — вчаться за підручниками. Який сенс батькам платити такі гроші за те, що я переповідаю їхнім дітям підручник? Виходить, що у моїй праці немає жодного сенсу.

Illustration

Фото з особистого архіву Надії Якименко

Колишня вчителька не має педагогічної освіти, не володіє ідеальною методикою викладання. Але людям з освітою, як каже, було б ще важче:
— Вони б приїхали до Китаю і подумали: «Я хотів щось прекрасне людям доносити, а тут я просто клоун».

За її словами, у Китаї є вимоги до викладача англійської — це має бути твоя рідна мова. Звісно ж, України у переліку можливих країн немає, тому українці можуть працювати лише напівофіційно. А на офіційну роботу майже не беруть темношкірих викладачів.


Якщо ти людина європейської зовнішності — наприклад, росіянин з жахливим акцентом — тебе візьмуть на роботу скоріше, аніж темношкірого американця


Чим шокує Китай

  • Культура харчування

    — Якось моя співробітниця покликала мене на обід до себе додому. Посеред кімнати стояв круглий стіл, на ньому скляний круг, де розміщують великі блюда. Круг можна крутити і куштувати кожну зі страв. Курку китайці завжди готують з кістками, бо вважають, що у цьому весь смак. І моя співробітниця взяла шматок курки, з’їла з неї м’ясо, а кістку викинула просто на підлогу. Я одразу подумала: «Мені б мама як вперіщила за таке!». А у них так прийнято — нічого не можна тримати в собі. Це скрізь.

  • Засміченість

    — На вулицях досить брудно, але за ними одразу прибирають. Китайці не стримують жодних фізіологічних поривів. Для дорослих та дітей у Китаї сходити в туалет просто посеред вулиці — це норма. На це ніхто особливо не реагує.

  • Сімейні традиції та розподіл обов’язків

    Цікава ситуація зі звичними для нас гендерними стереотипами Надя розповідає, що вдома зазвичай готують чоловіки. Немає розподілу на «чоловічу» або «жіночу» хатню роботу. Але вони здебільшого живуть з батьками, навіть після одруження, і навіть якщо матеріальне становище дозволяє перебратися у окреме житло. Бо звикли до того, що батьки допомагають по господарству. 
    — Мене це дивує: заміж вийти змогла, а прибрати не може, — ділиться враженнями викладачка і продовжує:

    — У Китаї ти не можеш дізнатися стать своєї дитини до її народження. Це пов’язано з тим, що віддавна у родинах бажали появи хлопчиків — дівчата не могли важко фізично працювати. Вважалося, що донька вийде заміж і поїде від батьків, а от син допомагатиме у старості. Але зараз все змінилося: чоловіків набагато більше за жінок, тому народити дівчинку стає матеріально вигідно. Коли чоловік хоче одружитися, він мусить придбати жінці квартиру, виплатити певну суму коштів її родині — просто так ти не одружишся.

  • Забобони

    Як каже Надія, багато молодих китаянок досі дотримуються древніх традицій, пов’язаних із вагітністю та народженням дитини. Протягом місяця після пологів породіллі забороняється вставати з ліжка, не можна приймати душ та розчісуватися. Також заборонено прочиняти вікна — щоб молоду маму не продуло. До неї можуть лише прийти і поприскати на обличчя водичкою.

    — Чому так? — запитуємо.
    — Бо буде боліти голова, і ти помреш. Коли моя подруга народила дитину, я просто сказала, що прийду провідати її через місяць — коли вона хоча б помиється, — сміється Надя.

    Їсти не можна багато чого, холодної їжі не можна. Але у них «холодна їжа» — то не просто морозиво. Яблуко, кавун, макарони — це все «холодна їжа».

«Я готова була вмерти на тому ж місці»

— Коли я приїхала до Китаю вдруге, мені зняли квартиру. Знаєте унітази у шкільних вбиральнях? У мене такий був у квартирі. Я одразу: «Де мій унітаз!» — і його швидко поставили.

Але найцікавіше — це таргани у Китаї. Вони сантиметрів 7 у довжину. Я побачила їх вперше, і наступного дня на роботі сказала, що їду звідси геть. У мене була жахлива істерика. Я мила руки у вбиральні і у дзеркалі побачила, що на арці позаду мене сидить тарган.

Спочатку скрикнула. Потім таки зібралася з думками — я ж жила у київському гуртожитку, для мене таргани не в новинку. Взяла до рук капця, думаю: «Зараз тебе уб’ю!»то нього капцем, а він летить! Я просто плакала, не знала що робити. Закрилася у кімнаті і плакала від образи та безсилля. Я ж навіть не готувала нічого вдома — у мене навіть не було продуктів, у яких могли б розмножуватися таргани. Готова була вмерти на тому ж місці.

«Як біла людина»: про особливості ставлення до українців у Китаї

— Китай — це закрита країна. Вони бачили іноземців лише по телевізору, тому можуть підійти до тебе, щоб навіть взяти автограф. Місцеві жителі дуже відкриті, хоч і не можуть з тобою говорити. Завжди кликали мене кудись, показували щось цікаве.

Illustration

Фото з особистого архіву Надії Якименко

— Є річ, за яку я обожнюю китайців. Якщо у тебе в руках є карта, де відмічене потрібне місцезнаходження і ти запитаєш як туди дістатися у першого зустрічного — станеться дивовижне. 
Навіть якщо місцевий житель йде зовсім у інший бік, він поспішає, або йому треба на похорони бабусі — він піде поруч з тобою і відведе тебе у потрібне місце. Він нічого не пояснить, не намагатиметься щось розповісти, але приведе тебе на потрібну локацію. Класні чуваки, усім рекомендую!

Мені дуже подобається відчувати себе туристом. Не ця увага, яку ти до себе привертаєш. Скоріше те, що куди б ти не пішов — скрізь усе інакше, цікаве прикольне


Незвичайна східна кухня

— Я у захваті від китайської кухні. Я куштувала скорпіончика, шматочок змії, жабку. А от черепашку не їла — її було шкода. Для українців будуть незвичні мариновані курячі лапки з кігтями. Часом чотирирічні діти у школі гризли курячі лапки і я думала: «Чому дитині не дали з собою банан?», — сміється Надія.

Деякі речі поступово стають буденністю та сприймаються як звичні. У супермаркетах продають крокодилів. У акваріумі лежить живий крокодил, якого можуть купувати покілограмово. Личинки смажать живцем на великій пательні — воку. Їх кидають у гарячу олію і вони розповзаються по усій сковороді.

Коники-стрибунці смачні, їла б їх наче зернята. Але найсмачніше — це рисова локшина зі шматочками яловичини, залита соєвим соусом та оцтом з темного рису. Європейська кухня там дуже дорога, а от китайська — дешева та смачна. Багато хто не може її їсти, бо страви дуже перчені. Але коли у них сезон раків — це супер. Дуже багато доступних морепродуктів, готують їх просто неймовірно. Рисова локшина з мідіями — надзвичайна.

Українські страви я намагалася приготували, але безуспішно. Хотіла зварити борщ, але буряк знайти неможливо. Що ще екзотичного для них можна зготувати — не знаю. У Китаї є пельмені, схожі на наші варенички. В принципі, їдять вони те саме, що й ми, лише приготоване інакше.

У Китаї часто готують овочі, але неприйнято їсти їх сирими — лише обсмажувати. Колись я принесла на роботу салат — відсутність термічної обробки шокувала колег. Там варять огірки, помідори, та вважають, що сирі овочі некорисні для організму.


А от що дуже корисне — це гаряча вода. Це панацея від всього.
— Мені треба краплі для носа.
— Надя, пий гарячу воду.
— У мене кашель.
— Пий гарячу воду.
Коли я впала та розірвала зв’язки на нозі, мене привезли до лікарні, зробили КТ, взяли кров з вени, одягли фіксуючий чобіт і кажуть: «Пий більше гарячої води»


Про погоду

Illustration

Фото з особистого архіву Надії Якименко

— Спека неможлива. Влітку вночі температура навіть не падає. Вологість шалена. Вдень може бути градусів 30, але відчуватися на всі 40 через вологість. Це починається з початку травня і завершується лише на початку жовтня. Кондиціонери вмикати не можна, бо продує. А от гарячу воду треба пити все одно.

Коли мова заходить про кліматичну адаптацію, Надія розповідає, що влітку у Китаї дуже жарко, а зимою страшенно холодно через високу вологість. Вдома холодно, обігрівачів немає, центрального опалення немає, кондиціонер — рідкість. Тому китайці ходять будинком у верхньому одязі, аж доки не ляжуть спати.

— Я запитувала у них, як так можна? Мені відповідали: «Ну це ж зима, що тебе дивує?»

Чи їдять китайці собачатину?

— Коли я була в Китаї вдруге — я жила в маленькому селі на південному-заході Китаю, майже на кордоні з В’єтнамом. Там були гори, і тому багато ландшафтних парків. У цьому селі ще й досі їдять собачатину — у них є кілька ресторанів з такими стравами.

Дівчина розповідає, що у південних районах є навіть фестиваль собачого м’яса, однак останнім часом його серйозно бойкотують. Молоде покоління любить заводити песиків, тому активно виступають проти такого звичаю. Кажуть, що на півночі Китаю також вживають у їжу м’ясо собак, адже вірять в його цілющу силу. Насправді вони вірять у цілющу силу багатьох речей, які не мають жодного наукового обгрунтування, — зізнається Надія.

«Побачити панду та померти»

— Коли я була в Китаї — дуже хотіла подивитися на панд. Так би мовити, побачити панду і померти. Дивилася на них зачарованими очима. Але коли вони зачинені у вольєрах — їх дуже жаль. Інша справа — поїхати до Південної Африки, де є прогулянки з тваринами у місцях їхнього проживання. Коли леви, жирафи пересуваються поруч з тобою.

Колись у Таїланді я каталася на слонах. Спочатку у мене була мрія — помацати слона. Потім ми годували маленьке слоненятко і купались зі слоном. А потім побачила відео, як тренують слонів, і переосмислила подібні розваги. Тоді зрозуміла, що це був мій останній похід до зоопарку.

Про вірування та фестивалі

Китай — це комуністична країна, тому релігії там немає. Однак є відсоток буддистів. Якраз у останньому місті, де жила дівчина, є монастирі, які вирізьблені просто в скелях. Монахів не зустрінеш у містах, хіба лише у аеропортах. Про релігію та політику ніхто не говорить у Китаї. Особливо якщо ти на державній службі.

Фестивалів у китайців дуже багато, і взагалі дуже багато свят. Особливо комуністичних, — розповідає Надія.

На Китайський Новий рік жителі міст ходять поминати померлих. Вони просто спалюють папір, тому що те, що ти спалиш — у померлого буде на тому світі. Тому китайці палять карти, фальшиві гроші. Доходить до того, що дехто будує красиві будинки з фанери, щоб потім їх спалити.


Також запускають салюти, навіть у під’їзді. Китайський Новий рік — це невпинне затяжне свято. Ти мусиш заздалегідь закупити продукти та воду, бо магазини та супермаркети не працюють протягом тижня.

Ще у них дуже популярний Lantern Festival — фестиваль небесних ліхтариків, та Dragon Boat Festival — фестиваль човнів-драконів у червні. Тоді місцеві жителі роблять дзон-дзи — страву з бамбукового трикутничка з замотаним в нього липким рисом та начинкою. Є з м’ясом, яйцем, фруктами. Дуже смачні з фініками.

Illustration

Фото з особистого архіву Надії Якименко

Про різницю поколінь серед китайців

— Серед старих людей, які росли за часів, коли до Китаю взагалі неможливо було потрапити — багато хто неписемний. А ось молодь зараз навчається за кордоном — у Британії, наприклад. Старшому поколінню не соромно їсти собачатину, а от молоді люди інакше ставляться до цього: захищають права тварин, самі заводять собак. Молодь дуже прогресивна. Палити, пити, гуляти — це для них обов’язково, — сміється співрозмовниця.

— Практично усі жителі Китаю виступають за родинні цінності. Китаянка мусить народити дитину. Потім, щоправда, може віддати її батькам і далі займатися своїми справами, але народити треба. В основному одружуються дуже рано, заводять дітей, віддають дітей батькам, щоб ті бавилися з малечею. Коли моїй подрузі виповнилося 28 років, її мама заявила: «Ти дуже егоїстична, бо не народила дитину. Усі мої знайомі вже давно стали бабусями, а мене навіть не кличуть на зустрічі, бо я не маю про що з ними говорити!».

А ще вони завжди їздять у відпустки з батьками. Родинні свята дуже поширені. Я дуже любила їздити кудись з родинами моїх китайських подруг, особливо з їхніми бабусями та дідусями.

Illustration

Фото з особистого архіву Надії Якименко

Куди б ще хотіла поїхати

— Море мене не приваблює. Я б поїхала в Антарктику на станцію Вернадського, щоб пожити там кілька місяців. Хотіла б у якусь дослідну експедицію. Не люблю пасивний відпочинок на березі моря.

Інші наші історії

Не вперше та не востаннє ми пишемо про локації, де мистецтво перетинається з глядачем

Illustration

«Я особисто займаюся тим, що шукаю усі вогнегасники»

Про AIR ГогольFest 2019

Як на основній локації міста — заводі «Кристал» — організовані заходи безпеки, чи притаманна Вінниці так звана «містечковість», і яким чином проходить відбір локальних проектів

Illustration

«Мистецтво все лікує»

Про «SUN Територію»

Олександра Венславовська розповідає , якою буде локація нового фестивалю, і чому варто провести свій вікенд на межі міста і лісу замість звичного нам центру

Illustration

«Нам потрібно посилено вчитися»

Про мистецтво

Максим Демський, ГогольFest — про те як не впустити «треш» до культурного простору та змінювати країну на краще

Ми у соцмережах

Залишаймося на зв'язку!