Підприємництво на дотик — досвід майстерні «КлубОк»


За два роки гурток з в’язання в реабілітаційному центрі переріс в творчу майстерню «КлубОк», а далі у соціальне підприємництво з власною торговою маркою. У клубі працюють жінки, які сприймають довкілля руками, нюхом, на смак та на слух. Вони в’яжуть сучасні еко-торби та авоськи — і паралельно борються з дискримінацією.

Ядро об’єднання — це три жінки: професор-економіст, інженер і вчитель. В кожної своя історія. З них і почнемо.

Illustration

Авторка: Альбіна Курбанова

Матеріал створено за підтримки Креативного простору «Артинов»

15 серпня, 2019ЛЮДИ, ІСТОРІЇ


  • Оксана Войтко: «Ми теж можемо щось робити»

    Оксана Войтко раніше працювала вчителем української мови і літератури. Коли закрили її школу, потрібно було чимось займатися. Жінка брала участь в різних проектах, проводила екскурсії для незрячих. А потім знайома бібліотекарка порадила піти на бізнес-тренінги від громадської організації «Вісь», які проводила Світлана Дубина. Це був початок літа 2017 року.

    — Я не дуже хотіла, але зрештою пішла, — згадує Оксана. — В групі були люди з інвалідністю, зокрема внутрішньо переміщені особи. На тренінгах побачила людей, які втратили все і починають з нуля. В них не опускаються руки. Тоді подумала: «Боже, ну ми ж теж можемо щось робити».

    В групі Оксани було ще дві жінки з порушенням зору. Наприкінці модулів їм потрібно було захистити бізнес-план на отримання гранту. Для цього майстриня залучила подругу з товариства УТОС, щоб та зв’язала якусь річ та виступила на захисті разом із Оксаною. Планували виробляти дитячі пледи та килимки з тактильними елементами. Тому грантову заявку подавали на в’язальну машинку, але не виграли. Невдача не зупинила. Ідея сподобалася директору центру реабілітації «Поділля», і тому вирішили зібрати там групу охочих навчитися ремеслу.

    Згодом ця ж група побувала на екскурсії в «Гармонії», де Оксана познайомилася зі своєю тезкою, Оксаною Ванюшкіною. Разом вони створили «КлубОк» — об’єднання майстринь з вадами зору, які створюють хенд-мейд вироби на дотик. Зараз в клубі сім рукодільниць, але за два роки існування склад кілька разів змінювався.

    Ліверпуль


  • Оксана Ванюшкіна: «Моя місія в тому, щоб допомогти»

    Оксана Трохимівна Ванюшкіна інженер за освітою, але вже 12 років працює у центрі реабілітації «Гармонія». Спочатку адміністратором, а зараз інструктором з трудової адаптації. Бажання навчати інших і любов до гачка та ниток згодом стали справою життя — допомагати людям з інвалідністю освоювати ремесло і не складати руки.

    Коли взимку в центрі реабілітації «Поділля» врешті сформувалася група в’язальниць, куратором її стала Оксана Трохимівна:

    — Я зрозуміла, що просто навчити їх — замало. Потрібно потім підказувати і постійно спілкуватися. Допомагаю, коли потрібно виконати щось технічно. Приміром, побачила сумку на картинці, але вона без схеми. Тоді вигадую як її зробити і адаптую для дівчат. Вив'язую зразок, а вже по ньому вони самі виготовляють річ. Схеми не можуть побачити, описи почитати не можуть. А зв'язати хочуть. Тому все пояснювала. руками: спочатку як крючок тримати, а зараз, створювати різні фасони. Моя місія в тому, щоб допомогти. Все, що вмію, хочу їм передати.

    Ліверпуль

    В центрі реабілітації «Поділля», де проходили заняття, засновниці «КлубОк» познайомилися з Галиною Коноваловою, яка пересувається на візку. Серед усіх учениць вона добре вміла в’язати тому, що раніше проходила курси Оксани Ванюшкіної. Тому стала її підміняти і поступово приєдналася до спільноти.



  • Ліверпуль


  • Про взаємозамінність у справах

    — Ті, що на візках, не можуть ходити, але вони бачать. А дівчата можуть кудись піти, щось взяти та принести, але не бачать. Тому в мене було велике бажання об'єднати їх зусилля. Щоб разом працювали і домагали одна одній. Тепер дрібні елементи виробу, які дівчата не бачать, дошиває Галочка. А якщо є речі, які можливо зробити на дотик — за це беруться Оксана і Наташа.

    Ліверпуль

    Минулого літа Оксана Войтко їздила з чоловіком в Карпати проходити спортивну реабілітацію. І там також проводили бізнес-тренінги, на яких жінка познайомилася з Наталею Тарасюк:

    — Вона (Оксана Войтко, — авт.) сказала: «Будеш з нами в’язати». Я відповіла тоді: «Ні, ніколи, я не вмію в'язати, не буду, не зможу». — «Ні, зможеш», — запевнила Оксана. І так пішли одного разу до Оксани Трохимівни, і вона показала як це робити. Зараз подобається.

    За освітою Наталя — менеджер-економіст. Працювала у ВНТУ викладачем і захистила кандидатську дисертацію в галузі економіки. Але коли втратила зір, пішла з роботи, бо не могла далі працювати.

    — Сиділа вдома і думала: «Це все. Що я можу робити? Не можу сісти на трамвай, тролейбус, зупинити маршрутку тому, що не бачу номер. Не можу читати. Я не знала, що далі робити і сиділа вдома майже рік. Займалася хатніми справами: водила дитину на гуртки, варила їсти. А коли вже познайомилася з Оксаною, вона була така активна, розповідала, що і це зробила, і те. Думаю: «Нічого собі, як в неї виходить?».

    А коли почали спілкуватися, зрозуміла, що насправді незряча людина чи будь-яка людина з інвалідністю — такий самий член суспільства і так само може все робити. Навіть вести бізнес. Так це важче, складніше, довше. Але ж реально.

  • Як прийшли до еко-тренду та авосьок

    Як розповідає Оксана Ванюшкіна, коли в клубі навчилися в'язати, постало питання — що саме. Думали взятися за одяг, але тоді потрібно підбирати колір, розміри. Для майстринь це важко робити. Тоді почали шукати речі, які не потрібно міряти. В інтернеті зачепила екотема з авоськами і вирішили «в’язати сумки».

    Зараз в «КлубОк» більше зосередилися на екосумках. І як супутні товари ще виготовляють серветки та одяг для тварин: кофтинки, лежачки для котів, собак. 

    Ліверпуль


  • Канали збуту та співпраця із бізнесами

    В’язані вироби майстерні «КлубОк» можна побачити на виставках в Експоцентрі Вінницької торгово-промислової палати. Куток з авоськами розмістили в Ретро-музеї на Соборній. В Шоурумі українських майстрів «ШоШорум», а також в мережі магазинів «Я господиня». Серветки стали у нагоді в музеї-кав'ярні «Пан Заваркін і син»

    В’язаний одяг для тварин продають в магазинах мережі Columbia Zoo та в грумінг-салонах. Канали збуту шукають постійно тому, що утримувати власний магазин і сплачувати оренду поки що соцпідриємницям не під силу:

    — Немає великих продажів. Ми в'яжемо вдома, і так зручно тому, що в кожної є ще родина. Виходить як надомна праця. А потім пропонуємо під реалізацію наші вироби.

    Ліверпуль


  • Від ниточки до авоськи

    Можливості в кожного різні. За словами Оксани Войтко, хтось швидше працює, хтось повільніше, але головне, щоб кожному це приносило задоволення.

    — Створення хенд-мейд виробу в нас триває довше ніж у людини, яка бачить. Тому, що кожну нитку потрібно помацати аби зрозуміти як в'язати. З грубих ниток в’язати швидше ніж з тонших. Торбинки з візерунками також потребують більше часу.

    Майстрині можуть виготовити одну річ за 10 годин. Буває, що вив’язують цілий тиждень, але по 3 години в день.

    — Розумієте, в'язання — не тільки, щоб заробити. Це комусь потрібно і ти робиш добру справу, — ділиться Войтко. — Плюс — це заразно, відверто кажучи.

    За літо дівчата зв’язали мінімум 100 саме еко-сумок. Це без урахування жіночих моделей сумок з підкладкою. Роблять також сумки з трикотажної пряжі дитячі і молодіжні рюкзаки. 

    Ліверпуль


  • Хто купує хенд-мейд

    «КлубОк» бере участь у різних виставках, де знаходить своїх клієнтів. За спостереженнями натхненниць проекту, сучасні авоськи та екосумки в основному купує молодь і жінки до 40-50 років. Собі або на подарунки за кордон. Так, зі слів Ванюшкіної, колись на виставці в «Ескпоцентрі» до них підійшла жінка, яка пофотографувала усю продукцію і надіслала фото своїм дочкам, щоб ті обрали вподобану екоторбу.

    Найкраще на ековироби реагує молодь. Хлопці також беруть своїм дівчатам в якості подарунку. Але найяскравіший випадок про який згадують майстрині стався, коли прийшла дочка з мамою.

    — В асортименті якраз нова сіточка з'явилася. Ми опанували соломонову петлю, і вона була така гарна на бамбукових ручках. Але щось «не йшла». І тут підходить дівчина і запитує, скільки коштує. Називаємо ціну. Вона: «Купую. Мамо, давай гроші». Мати спочатку не дістає і каже до неї: «Що ти будеш з цією торбою робити, дочка у відповідь: «В АТБ ходити».

    Це було дуже приємно. Мати ще їй щось навздогін казала, а вона: «та я підкладку поставлю..». Тому що побачила, що наша ціна на таку річ ручної роботи істотно нижче, ніж в інтернет-магазинах.

    Ліверпуль


  • Чи замовляють через інтернет

    Вінничанки просувають хендмейд через соцмережі. Кажуть, що там дещо інша аудиторія: більш екосвідома і причетна до екоруху. Почали з'явилися замовлення через Facebook-сторінку організації.

    На комп'ютерах та смартфонах майстринь встановлені програми озвучки, тому робота з контентом в соцмережах відбувається повільніше. Приміром, якщо зробили серію фотографій, то потім кожну світлину потрібно підписати, щоб знати, що на ній.

    — В нас є сторінка в Інстаграмі, але вона ще не розкручена. У Наталі в iPhone Інстаграм озвучується краще. На моєму Android — погано працює, не все там озвучується, щоби розібратися. Тому в нас не так все швидко, як хотілося б, — пояснює засновниця творчої майстерні.

    На сторінці кураторки викладають власні світлини, а також показують, як проходить робота за в’язанням. Публікують пости, не приховуючи, що в клубі працюють незрячі та слабкозорі рукодільниці. Але такий підхід все ще викликає упередження.

    — Пригадую, як в Карпатах, коли між тренінгами разом з Оксаною ходили в кафе поїсти, з нами за стіл сіла людина і запитує: «Ну що дівчата, ви продаєте щось через інтернет?». «Та ні, — кажемо, — не йдуть продажі». «А що ви писали на сторінці?». Говоримо: «Писали, що особи з інвалідністю, незрячі виготовляють вироби». У відповідь чуємо: «Не пишіть такого. Не кожен розуміє, хтось боїться купувати. Думає, що там енергетика не така, як треба. Я вас знаю і бачу, що ви нормальні. Я б у вас придбала річ, а інша людина прочитає і може не захотіти». Такі стереотипи, і ми через це довго думали міняти чи ні такий підхід.

    Наталія пояснює, що пишуть так не з метою, щоб хтось пожалів, а навпаки — змінити цей стереотип. Адже вести бізнес незрячій людині реально. 

    Ліверпуль


  • Власна торгова марка

    В кінці червня цього року творча майстерня «КлубОк» зареєструвала власну торгову марку. Почавши в'язати авоськи та сумки-сітки підприємниці одразу потрапили в тренд. У власному житті також поступово відмовляються від поліетилену. Ходять по крамницям і на тренування з авоськами.

    — Це той мінімум, з якого ми починаємо, — говорить Оксана Войтко.— У нас екосоціальна місія. По-перше, ми пропагуємо заміну поліетилена і утвердження позитивного образу незрячої людини як спроможної бути повноцінним громадянином, відповідальним членом суспільства. По-друге — для нас це ще й працевлаштування.

    Ліверпуль


  • Чи всі магазини та заклади йдуть на зустріч в плані співпраці?

    — Не всі. Це люди, які мають соціальну складову в своєму бізнесі. Партнери, з якими співпрацюємо ми — соціально відповідальні. Намагалися в ще одну мережу потрапити, але нам відмовили. Багато хто відмовляє.

    Проте Оксану Ванюшкіну не покидає мрія, що колись і великі мережі захочуть співпрацювати з їхньою спільнотою:

    — Можливо, навіть самі попросять, щоб з їхніми товарними знаками створювати якісні речі. Щоб людина не клала в пакети целофанові, які рвуться, а могла б на місці купити для цього авоську.

    За словами Войтко, в одній з українських мереж супермаркетів передбачений соціальний елемент, вони можуть доставляти їжу людям, які не ходять. І багато знайомих жінки в інших містах користуються такими послугами мережі.

    Щоправда заповнити всю нішу замість целофанових пакетів авоськами не зможуть. Але певну кількість — цілком. Як кажуть, колись люди з вадами зору в'язали сітки на дому. Усі сітки, які були зв'язані на радянському просторі зробили незрячі.Тобто соціально орієнтований бізнес, на думку його засновників, можна масштабувати. Судячи з того як розвивається спільнота, ідея ця не утопія.

    Ліверпуль


  • Як навчалися у шкільного вчителя нової техніки

    Дівчата вже на початку шляху. Не так давно вони звернулися по допомогу до шкільного вчителя Оксани Войтко Василя Татарчука, Зараз від «Освіторії» він веде гурток для дітей і навчає їх різьбі по дереву. А колись викладав уроки трудового навчання.

    Татарчук володіє іншою технікою в’язання, яка не передбачає гачка. Це ті самі автентичні авоськи, з якими ходили наші батьки. І ось через приблизно 25 років майстрині вирушають в Козятинський район до нього додому щоб пройти майстер-клас.

    — Коли навчалася в школі, суспільна праця була сьомим уроком, і я так не хотіла на неї йти, — згадує Оксана. — Він мене змушував. Казав: «Ні, тобі це стане в нагоді». Саджав, давав нитки помацати, пояснював як в’язати. Вже потім коли ми заснували «КлубОк», телефоную йому і кажу, що це тепер справа мого життя. Він все пригадав. Був дуже радий, що комусь його знання стали в нагоді.

    Авоськи за технологією Татарчука швидше виготовити, говорять вінничанки. На них йде менше ниток і тому вийдуть дешевшими.

    — Ми робимо індивідуальні, ексклюзивні еко-торби, а такі авоськи — просто заміна пакетам, — пояснює Войтко. — В школі ми їх робили десь за три години одну. В перспективі можна задіяти більшу кількість людей і забезпечити їх надомною роботою.

    Ліверпуль


  • Що заважає в соцпідприємництві

    По-перше, на законодавчому рівні ніяк не врегульовано, немає жодних пільг для людей з інвалідністю. По-друге — стереотипи: «раз незрячі, то що вони там можуть, що вони там в'яжуть, дурня якась повна». Через це деякі мережі відмовляють у співпраці.

    Ліверпуль


Ми в соцмедіа