Свій район: Корея — Олександр Шемет про корейських розбишак та сусідські війни

Вінничанин Олександр Шемет живе на Кореї ледь не від самого її заснування. На його пам'яті — безліч неймовірних історій про мешканців району. Ними Шемет поділився з журналістами «Артинов.Ліверпуль» у рамках проекту «Свій район». Як олень поборов військового, що не так із Кореєю та який скарб лежить на дні лісового озера — у матеріалі

Illustration

Авторка: Аліна Присяжнюк

Матеріал створено в рамках проекту «Свій район» за підтримки Креативного простору «Артинов»

10 березня, 2020 | СВІЙ РАЙОН, ЛЮДИ

Олександр Шемет переїхав на Корею в 1972 році, коли йому виповнилося 14 років. Там він провів нам екскурсію рідним районом. Але не сам, а зі своєю собачкою Анфісою. Вона нещодавно стала мамою шістьох цуценят, тому така довга прогулянка припала їй до душі.

Як починався район

Походження назви району житель пояснює пам’яттю про корейську війну у 50-х. І якщо під час Другої світової ходив «мем» про те, що німців переміг «Генерал Мороз», то про корейську війну казали, що переможцем був «Генерал Багно». На той час Корея ще не була заасфальтованою, тому вантажівки, що завозили сюди цеглу дійсно «місили» болото, заїжджаючи через ліс.

Корею забудували в той час, коли за Хрущова було скорочення армії. Тут почали давати землю армійським офіцерам — по 6 соток на будівництво.

— Товариш постійно жартує, що я живу на його огороді, бо сам він із П’ятничан, — сміється Шемет.

Новими поселенцями за часів Хрущова були люди з армії, з різних куточків СРСР. Для них українська мораль була чужою. Тому цей район одразу ж став бандитським. На місці, яке ми щойно минули, було кілька вбивств, — зауважує пан Олександр.

Корею можна умовно поділити на 2 частини: Верхню та Нижню. Це культове перехрестя називали «Хрещатиком». Саме тут «чергували» кілька бригад розбишак.

Illustration

— На підйомі до Магістратської (колись Першотравневої) завжди стояли хлопці. Коли якийсь чужинець проводжав на Корею дівчину — його спочатку не чіпали. А вже коли він довів дівчину додому — далі вже його проблеми, як звідти вибиратись. Знущалися над чужинцями так: давали сірникову коробку, і пропонували виміряти довжину дороги, — розповідає Олександр.

— Там, де починався район, колись на асфальті було великими літерами написано «КАРЄЯ». Коли хлопці йшли до армії, їх на цю гірку несли на руках. А коли вони спускались — мусили поцілувати цей напис. Я теж так робив, коли мене проводжали до армії.


В дворі, де нині живе зірка української популярної музики— Віктор Бронюк, колись був фельдшерський пункт. Було зручно особливо матусям з маленькими діточками. Наразі цього вже немає, як і аптеки.

А стриглися новобранці вже на бані. До речі, коли баня працювала, дуже багато корейців там милися, тому що тут довгий час не було ні газу, ні води. Лише в 70-х роках почали з’являтися колонки. Щоби колонка взимку не замерзала, люди робили навколо неї ящика та насипали туди тирсу.

Illustration

Про криниці

— Воду ми купуємо в магазині, оскільки централізована каналізаційна мережа з’явилась на Кореї нещодавно. У кожного були вигрібні ями, а води-то у нас підшкурні грунтові. Тому криниці забруднювались.

Криниці збереглися й зараз, але ніхто не знає, яка там вода. Пан Олександр зауважує, що проби води з кожної криниці потрібно брати хоча б раз на рік, щоби залишати інформацію про склад склад на встановленій таблиці. Людям потрібна гарантія того, що воду можна пити.

Питну воду Кореєю сьогодні розвозять на автомобілях та продають у двох магазинчиках. Шемет зізнається, що його дружина любить очищену воду. Сам він раніше ходив до графської криниці на озері Соцькому. Там воду набирали ще для Грохольських. Про це писав сам пан Здіслав (останній з власників маєтку Грохольских — ред.) у своїх споминах: мовляв, щодня з воріт виїжджала бочка і їхала до криниці по воду у Чорний ліс до озера.

Illustration

Розростання району

Олександр Шемет розповідає, що спочатку навколо будинків не було парканів. Коли почали з’являтися високі паркани — почастішали пограбування домівок. Раніше сусіди бачили, що відбувається на подвір’ї, а зараз грабіжник може винести все, і його ніхто не помітить.

Репутацію бандитського району Корея втратила ближче до кінця 80-х, коли зникло ціле покоління шибеників. Комусь вкоротили віку дружки, комусь в'язниці, комусь алкоголь та наркотики.

Illustration

Одноповерхова Корея

Корея починалася з землянок, пізніше з’явилася бригада, що будувала глинобитні «времянки». Їх зводили із саманів. Глину змішували із соломою потім набивали в форму і сушили на сонці.

— Щоби саман був міцнішим, потрібно було додати туди кізяки — конячий послід. Коли повз двір проїжджали коні, моя бабуся швидко вибігала на вулицю, щоби встигнути назбирати послід раніше за сусідку, — згадує пан Олександр.

У типовій времянці люди жили, доки зводили основний будинок уже з цегли. Фундаменту вони не мали, маленькі времянки знизу додатково оббивали толлю, або обкладали очеретом, щоби стіни не мокли. Пізніше времянку можна було здавати в оренду квартирантам.

— Коли будуєш дім, завжди здається, що він має бути великим, бо плануєш, що потім із тобою житимуть діти, внуки... Брехня! Діти виростуть та поїдуть геть, а будинок пустуватиме.

Illustration

Типова времянка на Кореї

Illustration

Олександр Шемет про будівництво времянки

Район завжди був сповнений різних національностей, і за зовнішнім виглядом будинку легко можна визначити, де жили українці, а де євреї чи росіяни. Цікаво, що на Кореї ніколи не селились роми. 
Корея завжди була одноповерховою, лише кілька десятиліть тому почали з’являтися багатоповерхові будівлі.
За словами вінничанина, з появою перших двоповерхових будинків, у них жили зазвичай віруючі, однак ніхто не знав, якої вони конфесії. Нових, щойно збудованих будинків на Кореї багато. А от на житло 80–90-х попиту немає, і воно дешевшає. Шемет розповідає, що один із сусідських будинків продається вже кілька років, але гарної ціни за нього не дають.

Про релігійне життя та сутичку оленя з військовим

На Кореї багато культових споруд. Одна з них — Костел, що функціонує й зараз. Раніше він був єдиним у Вінниці, оскільки Костел Братів Менших Капуцинів за часів СРСР називався «Будинком Знань».
Релігійне життя району завжди мало велику вагу. Шемет розповідає, що раніше тут жило багато «штунд» (так місцеве населення називало віруючих протестантів за часів СРСР). Шемет згадує, що адвентисти сьомого дня та Свідки Єгови були забороненими за часів СРСР.
— У них є свято, коли після служіння вони повертаються з молитовного дому з палаючими свічками. Був такий період, коли нас усіх це дуже дивувало, — зізнається вінничанин.

Illustration

Салтикова-Щедріна — одна з найдовших вулиць району. Зазвичай вулиці на Кореї називали іменами декабристів: Рилєєва, Пестеля, Каховського; письменників: Салтикова-Щедріна, Добролюбова, або бандитів: Пугачова, Разіна. Це був час росіянізації Вінниці. У 70-х роках у місті діяло 7–8 україномовних шкіл, усі інші — російськомовні.

Вулицю Каховського, ми називали вулицею «вісєльніків», бо він був одним із тих, кого стратили після 1825 року.

Неподалік від костелу — школа МВС та МНС молодшого сержантського складу. На території школи також є каплиця, навколо якої нещодавно розгорнувся скандал. Церква належала до московського патріархату, а потім перейшла до складу УПЦ. Тоді московський пів зняв із неї купол і забрав його. Зараз капличку знову відновили.

Позаду МВД була колись потужна спортивна база «Спартак», де молодь займалася лижним спортом. У лісі були лижні траси та невеликий спортивний майданчик.

Район лежить у оточенні зелених зон: з заходу стародавній Чорний ліс (на картах позначений як Пятничанський), з півночі парк Грохольських , зі сходу — колись Ботанічний сад палацу піонерів та старе вінницьке кладовище.

— Колись у Чорному лісі був звіринець. Були навіть медведі. Туди на екскурсії возили вінницьких гімназистів. Свого часу Артинов дуже довго домагався, щоб у Вінниці дислокувалися військові. Офіцери та їх сім'ї були не лише добре забезпеченими, а і освіченими людьми. Тому була робота для акторів у місцевому театрі, приїжджали гастролери, життя міста наповнювалось культурним контентом. Але зворотною були сотні солдат, які йшли у звільнення і дражнили тварин у звіринці. Одного разу олень проштрикнув рогами одного з військовослужбовців. Після цього звіринець закрили.


Illustration

Ще у лісі, який теж належав Грохольським, була гуральня, на якій гнали хлібне вино (самогон) та божантарня, де вирощували фазанів.

На Кореї приватні будинки господарі будують за власними кресленнями. Іноді дивуючи людей навколо. Ось на пагорбі височіє сферичний будинок, який сусіди жартома називають «обсерваторією». Власник почав будувати його «ні з того ні із сього».

Illustration

Там, де закінчується Салтикова-Щедріна, розташований Палац піонерів. Раніше позад нього був невеликий ботанічний сад та дослідні ділянки. Частину тієї землі за Ваховського передали у приватні руки, і там побудували приватні будинки. Один з них має стіни як у фортеці, за якими живуть кілька павичів. Видно господар є великим шанувальником знаменитого кінофільму «Біле сонце пустелі».

Illustration

Така скринька стоїть біля одного з будинків на Кореї

Транспорт

На Корею ходить муніципальний автобус, дві маршрутки-бусики й «Богдан». Одну з них, яка їздила на вокзал, свого часу скасували. Але дістатися на гуртовий ринок без пересадок було дуже важливо для пенсіонерів. За часів Гройсмана мешканців району послухали й повернули транспорт.

● маршрутка № 31 завжди їздить чітко, кожних 40 хвилин;● маршрутка 10 А їздить на Агрономічне;● маршрутка 10 Б їде в село Пирогова;
● автобус № 11 ходить не часто, раз на годину, однак чітко за графіком та без затримок.

— Я частенько сиджу до останнього вдома, бо живу неподалік від зупинки. Буває, що не встигаю добігти, бо транспорт ходить один-в-один. Розклад перевіряю через додаток на телефоні.

Там, де тепер важко перейти вулицю через засилля автівок, свого часу пан Олександр із друзями грали вечорами в хокей. До того, як на Кореї з’явився постійний транспорт, люди ходили пішки та їздили на підводах.

— Від мого дому до «Парижа» швидким кроком — 20 хвилин. Коли нічого немає в руках — йти швидко й легко.

Цьогоріч на Кореї провели реконструкцію вулиці Лесі Українки, повністю змінили покриття, зробили розмітку та встановили новітнє освітлення. Раніше тут часто вимикали світло, але ситуація поліпшилася, коли встановили нові електричні стовпи.

Illustration

Атмосфера кінця 70-х та сусідські історії

Наприкінці 70-х років був звичай під назвою «толока», коли вся вулиця збиралася, щоби допомогти з будівництвом. Усі сусіди знали одне одного. Часто на свята виносили на вулицю столи та обідали разом. Олександр Шемет розповідає, що й сам колись допомагав сусідові з викиданням стелі.
— Зараз сюди приїхало багато людей, яких виховали у квартирах. У під’їздах люди часто не знають, хто живе навпроти них. Так вони й зараз живуть, — міркує Олександр Шемет.
Із сусідами не завжди жили дружно. Одного разу під час лігачовського “сухого закону” дядько пана Олександра разом із сусідом напилися тормозної рідини. Дядько загинув, тому, що від народження, як потім стало зрозуміло після розтину, одна нирка в нього була недорозвинена, а от сусід вижив. З тієї пори тітка ворогувала із сусідкою.
— Моя тітка Катя — взагалі легенда. Вона з допомогою йоду пів Бесарабії вилікувала від триперу, — розповідає вінничани. — А коли мій брат добудовував другий поверх будинку, він затулив сусідам сонце. Викликали комісію, але вона нічого не могла вдіяти. Тому брат виклав на торці сонце з цеглин.

Illustration

Анфіса проти сусідських собак

На запитання, чи вистачає «контактів із сусідами», співрозмовник розповідає:

— Нещодавно мене покусала сусідська собака. У будинку, де раніше жили старі люди, з’явився новий хазяїн, що звів високий паркан. Перше, що зробили нові мешканці — купили собак. Я давно помітив: що більша собака — тим дурніші хазяї. Тримати собаку, але не вигулювати її — це злочин. Особливо велику собаку.

Я гуляв з Анфісою, коли сусідка приїхала на автівці додому. Не виходила з машини, а дистанційно відчинила ворота. Собаки вискочили й кинулися на Анфісу. Я відбивався як міг, але й собак було шкода. Замість вибачень, сусідка просто заявила: «Чого ж ви одразу не взяли собачку на руки? «Тепер коли вона мене бачить, запитує: «Як там ваша собачка?». Краще б запитала, як моя нога. Я діабетик, для мене укус собаки — це страшна річ. Врятували лише штани з підштанниками.

Illustration

Що не так із Кореєю і як із цим боротися

Автівок значно побільшало, і їх не заганяють у двори, а залишають під парканами. Гуляти із собакою вулицями стало важко — зізнається Олександр Шемет.

На вулиці, яка веде до облДАЇ, часто збивають собак та котів, тому що рух просто шалений. Асфальтне покриття псується, бо сюди заїжджають навіть далекобійники на величезних фурах.

Проблема з переходами. Від одного до іншого дуже велика відстань, тому люди однаково перебігають дорогу в недозволених місцях. Між зупинками різна відстань: між одними 200 метрів, а інша аж через кілометр.

— У мене є мрія: встановити пам’ятник собакам, які загинули на цій дорозі. За наш технологічний прогрес розплачуються собаки та діти.

Проблема самозахоплення землі досі є. Вінничанин розповідає, що колись ця тема його дуже дратувала. Разом із сусідами вони навіть намагалися боротися з захопленням. Частину паркової зони «з’їли» новозбудовані вілли.

Більшість вулиць Кореї і досі не заасфальтовані. Дехто з жителів звертається до міськради, щоби скористатися програмою 30/70 або 50/50. Однак людей турбує питання, чому заміна асфальту в центрі проводиться за кошти муніципалітету, а на окраїнах — навпіл.

Болюча проблема — захаращеність лісової зони. За словами Шемета, деякі люди економлять на вивезенні сміття, тому викидають його під сусідські паркани. Каскад озер посеред лісу вкривається рястом, а розчищенням ніхто не займається.

Illustration

Про виноробство

Вінничани знають Олександра Шемета, як винороба. Вінницький Дід Мороз виготовляє понад 10 видів вина: виноградне, сливове, кизилове й навіть кульбабове та помідорне.

Співрозмовник підмічає, що на Кореї з’явилося дуже багато виноградників. Раніше виноград вирощували здебільшого в південних регіонах.

Ідею вирощувати виноград родина пана Олександра привезла із собою, коли приїхала на Корею. Сюди приїхав дід пана Олександра та троє його дітей із родинами: Шемети, Бабії, В’юни.

— Мій старший двоюрідний брат десь узяв саджанці, які пустили вуса, поки стояли в погребі. Але в брата не було землі, де можна було посадити виноград. Тому він віддав його мені. Мій тато був агрономом, і пояснював: «Шура, щоби посадити виноград, треба викопати метрову яму, засипати щебнем…«Але мені було не до того. Після того, як зводили будинок, на подвір’ї залишалися багато будівельних відходів, щебінь, тощо. Я подумав: «Хочеш рости — рости!» Застромив саджанці в землю, і так у мене з’явився виноград.

Навпроти будинку Шеметів жив сусід, який споконвіків робив вино з вишень. Він і навчив Олександра вишневому виноробству.

Історії з життя Кореї

— Було багато весіль, які справляли в шалашах. Незапрошених людей називали «запорожцями», бо «за порогом», і їм завжди треба було винести щось зі столу.
Щоби не було пилюки під час танців, вулицю поливали водою та казали - “На щастя”. Одного разу я виливав на вулицю воду після прориву труби. Якраз тоді вулицею їхав весільний кортеж. Через багато років мені ті люди дякували: «Спасибі, що ви полили дорогу, і подружнє життя наших дітей вдалося».

— Раніше на Кореї діяв цегельний завод. Будинки зводити можна як із цілої цеглини, так і з її половинок. Але ціла цеглина коштувала вдвічі дорожче, ніж половинка. Тому «за пляшку» на заводі цеглинки били навпіл. Один сусід, що там працював щодня повертався з роботи додому та віз на багажнику велосипеда штук 6 цеглинок.Така кількість цеглинок тоді не вважалася за крадіжку, однак із цієї цегли він пізніше побудував собі будинок.

— Колись в садибі Грохольських розміщувався диспансер для хворих туберкульозом. Там серед інших лікувалось багато зеків. Вони бувало залізали до чужих будинків, щоби щось поцупити. Одного разу вони вкрали сейф. Але відкрити його не змогли — так і втопили в озері в кінці парку. Кажуть, що цей сейф і досі там лежить на дні.

— Під Чорним лісом були дачі. Замолоду разом із друзями ми збиралися біля них: один, двоє, четверо, десятеро. Коли людей зо 15 набереться — стрибали і валили паркан, і як татари набігали на полуницю та черешні.

— У молодості в кожного пацана на Кореї була власна кличка: Барон, Князь. Я завжди був «Борода». Бороду запустив через банальну причину — щоби сховати друге підборіддя. Потім я звик і до мене звикли, хоча в ті часи бороду носили хіба що старовіри. А згодом став Дідом Морозом.

Про декомунізацію Діда Мороза

Багато років поспіль Олександр Шемет святкував новорічні свята в ролі Діда Мороза. З декомунізацією цього персонажа практично випхали з вінницького культурного простору — на зміну прийшов Святий Миколай:

— Діда Мороза з українського культурного середовища не випхали, — пояснює вінничанин. — Це комусь так тільки здається. Це дуже довга розмова. Є різні аргументи. Якби люди протестували проти цього — я б теж долучився. Але якщо їм байдуже, хто приносить подарунки — так і залишиться. Якщо мене просять у якості Святого Миколая принести подарунки — я відмовляюсь, тому що роль Миколая у нашому місті виконує мій молодший брат Віктор. Але ще залишилось багато людей, які б хотіли, щоб саме Дід Мороз поздоровляв їх дітей. Приїжджають навіть з інших міст. Нікому не відмовляю.

Illustration

Про садибу Грохольських та Чорний ліс

Колишній палац Грохольських та прилеглий парк зараз перебувають на балансі Вінницького обласного високоспеціалізованого ендокринологічного центру.

— З одного боку, це наша печаль, з іншого — наша гордість, — важко зітхає Шемет. — Це проблема парків, які передали в комунальну власність. Лікарі — є лікарі, які вони хазяйственники? Щось вони можуть зробити — наприклад, ногу відрізати, а доглядати за територією — ні. Зараз там беруть аналізи, роблять операції. Однак нормальної вбиральні там досі немає.

У низині поблизу садиби колись була річечка, яка несла свої води в озеро. Футбольні галявини нині заросли, а колись могутні та здорові дерева тепер інфіковані омелою. На озері навіть взимку живуть качки.

— Ми навіть хотіли проводити тут оупен-ейри, — каже вінничанин. Але треба розуміти, що за лісом треба доглядати: вирізати хворі дерева, насаджувати молоді. Потрібно вже зараз докласти всіх зусиль, щоби зберегти найкраще.

Палац колись був фортецею, а збоку від неї тягнулося прилегле село П'ятничани. Шемет згадує, що за часів Ющенка на ремонтні роботи палацу Грохольських виділили кошти. Нині в приміщенні палацу знаходиться адміністрація Ендокринологічного центру.

— У підвалі можна було б створити музей. Однак ми нічого із соціальної сфери не будуємо. Не збудували жодного культурного закладу, — зітхає Шемет.

Парк Грохольських колись був засаджений окремими алеями: грушевою, яблуневою. Генрик Грохольський та інші нащадки роду Грохольских іноді відвідують Вінницю. А знаменитий польський кінорежисер Кшиштоф Зануссі, що одружений на тітці Генрика — пані Гильжбеті, приїздив разом із нею кілька років тому на фестиваль Intermezzo. 

Illustration

До ендокринологічного диспансеру Олександр Шемет звертається й сам за станом здоров’я. Каже, що діабет молодшає, тому в стаціонарі лікують багатьох дітей. На території лікарні досі є ландшафтний дизайн клумб та дитячих майданчиків із використанням шин. Хоча насправді всі гумові лебеді — токсичні, як для середовища, так і для самих дітей.

— Чекаємо, поки почнеться дешинізація України, — резюмує Шемет.

Графські конюшні залишились, і на їхньому місці зробили ресторан під назвою «Княжий двір». Хоча Грохольський був не князем, а графом — дивується співрозмовник. Пан Олександрстверджує, що в одній із башт «Княжого двору» колись бачив привида.

Illustration

«Дерева нас лікують»

Біля ОблДАЇ колись був глиняний кар’єр, де проводили дуже популярні змагання з мотоциклетного спорту. Потім їх перенесли у Якушинці. Коли мотоциклісти їхали повз — уся хата дрижала. Пан Олександр розповідає, що після переїзду до міста дуже довго звикав до гучності автомобільних моторів та хлорованої води.

Illustration

Про бренд міста Вінниці

— На Facebook ми створили 3 платформи для обміну цікавою інформацією. «Вінниця Мандрівна» — для вінничан, що хочуть розповісти про подорожі. «Вінниця Творча» — осередок поетів, музикантів, художників та інших творців. «Вінниця Цікава» — незвичайна інформація про місто.
— Вінниця завжди була особливим містом. Ми не мільйонник, однак одне з найбільших міст центральної України. Це перетин залізничних шляхів, потужний освітній та культурний осередок. Тут завжди були круті люди, які любили це місто: Немець, який запросив Оводова, Грохольський. Єврейські гроші тут поєдналися з впливом поляків-латифундистів та працьовитістю українців.
Спочатку столицею нашого краю був Брацлав, а Вінниця — лише повітовим містечком. Щоби це місто стало губернським, сюди треба було затягти царя. Для цього тут запустили трамвай, збудували гарний готель. Люди зібралися і зробили все це. Вони зробили місто губернським і воно не захиріло як Брацлав.
Те, що відбувається зараз — це продовження колишніх традицій. Те, чим займаються посадові особи — це їхні безпосередні обов’язки. Однак ще тут є люди, які люблять це місто й докладають усіх зусиль, щоби його не змила хвиля глобалізації. Наприклад, пан Капуста, який прикрашає місто пам’ятниками. Він робить це не тому, що отримує зарплатню.
— Вінниця — це місто-гніздо. Тут дуже добре виховувати дітей. Щоби себе реалізувати, звідси треба поїхати. Однак сюди треба повернутися, щоби насолодитися пенсією. Це місто-комфорт.
У нас є Центр зла — Стрижавка з її Ставкою Гітлера, та Центр добра — Садиба Пирогова. Вінниця — ніби око циклона, тут завжди спокійно.
Пан Олександр вважає місто дуже динамічним, але зауважує, що можна по-різному ставитися до кожної зі змін. Наприклад, пам’ятник Beatles на Ліверпулі він зробив би бронзовим. Наспраді Бітли достойні того, щоби встановлювати пам’ятники на їхню честь у будь-якій точці світу. На їхній музиці росли покоління, і кожен скаже: «Це наш». Це ніби встановити пам’ятник Бетховену біля музичної школи — він буде доречним.
— Прив’язати будь-якого діяча до культурного контексту дуже просто. Вінниця — це місто сидячих пам’ятників, а Рінго Стар якраз сидить за барабанною установкою. Однак через свою «фанерність» споруда трохи дає задніх, — вважає Шемет.

Illustration

Що у Вінниці недоречного

За словами вінничанина, багато неправильних дій було вчинено з містом у 90-х. Наприклад, поблизу міськради та готелю «Поділля» раніше стояли красиві споруди, одна з яких була місцем дислокації редакції «Вінницької Правди», аптеки та філателійного магазину. Вінниця багата на архітектурні та історичні пам’ятки, але за ними не доглядають і навіть трощать.
Навіть на нещодавно зведеній локації періодично «набігають» вандали. Як от ті, що зіпсували «зарядку» для телефонів на проспекті Космонавтів. Пан Олександр вважає гарною ідею створення фігурок тварин, але чому на Київському мосту? На його думку, їх треба «поселити» в туристичну зону. А автентичність «Золотої милі» на Соборній поступово стирається.
Інша неоднозначна проблема — бруківка на Соборній. Усі думають, що вона стародавня, однак її поклали полонені німці після війни. Наразі переважна більшість автівок їдуть не бруківкою, а трамвайними коліями, розбиваючи їх. За словами вінничанина, бруківку можна забрати та викласти нею одну з міських площ.
На Кумбарах встановлений Пам’ятний знак битві 1651 року під керівництвом Івана Богуна. Він не на своєму місці, — каже вінничанин і згадує про ідею встановити на Замковій горі замковий комплекс. Далі обговорення ідея не пішла.
— У нас немає достойного пам’ятника Щедрику чи Леонтовичу, Гонті, Альтману, Малевичу, Сірку. У Франції встановили безліч пам’ятників генералам, що програли війну. Ніхто не знає, хто вони, але біля них усі фотографуються — бо красиві. А у нас нас є багато цікавих непересічних історичних персон, яких ми не використовуємо в популяризації нашого міста.

Illustration

Інші наші історії

Не вперше та не востаннє ми пишемо про локації, де мистецтво перетинається з глядачем

Illustration

«Я особисто займаюся тим, що шукаю усі вогнегасники»

Про AIR ГогольFest 2019

Як на основній локації міста — заводі «Кристал» — організовані заходи безпеки, чи притаманна Вінниці так звана «містечковість», і яким чином проходить відбір локальних проектів

Illustration

«Мистецтво все лікує»

Про «SUN Територію»

Олександра Венславовська розповідає , якою буде локація нового фестивалю, і чому варто провести свій вікенд на межі міста і лісу замість звичного нам центру

Illustration

«Нам потрібно посилено вчитися»

Про мистецтво

Максим Демський, ГогольFest — про те як не впустити «треш» до культурного простору та змінювати країну на краще

Ми у соцмережах

Залишаймося на зв'язку!